3.3

Агнес трішки зашарілась, а потім потягнулась обіймати мене. 

— Ви мої найкращі друзі! І я рада, що ви так зблизилися...

— Ага. Пізнаємо одне одного зсередини, — не втрималась я від коментаря.

Ітан ледь стримав смішок, швиденько притуливши пальці до вуст.

Ну, принаймні, в образі леді він почувається більш доречно, аніж я.

Очі Агнес насмішливо спалахнули, коли вона переводила погляд з мене на Ітана і назад.

— Ну ви не сильно кваптеся з внутрішнім пізнанням тут, на людях, бо леді Абер почне планувати ваше весілля, — тихо хихотнула вона, — Не те щоб я була проти, звісно. Просто знайте, що викрутитися буде складно.

Ітан так рясно зашарівся, що міг би зупиняти карети на перехресті.

— Ітан джентльмен, — тихо промовив він, — Тобі не треба хвилюватися. Він ні за що не поставив би під удар мою репутацію.

— Леді Лілії нічого не загрожує! — спішно запевнила подругу я. 

Звісно, не загрожує, не візьмуся ж я чіплятися до душі, що застрягла в моєму власному тілі!

Але, здається, нам пора згадати про стриманість. І про формулювання. Я ж нічого про цей світ не знаю!

— Ну-ну, я вас не засуджую, — Аня підняла обидві руки, ніби капітулюючи, — Просто, якщо вам раптом захочеться перейти до більш... цікавих стосунків, без того, щоб знімати мірки для весільної сукні того ж вечора, слідкуйте, щоб вас ніхто не бачив.

Я сердито настовбурчила крила. 

— Агнес, за кого ти мене маєш!

— Вас обох, — невимушено виправила мене вона, — за двох дорослих, між якими іскру не побачить тільки сліпий. А ще Ноель помітив, як ви ховалися в альтанці, і тепер ви помітно нервуєте... Лілю, — вона поглянула на Ітана, — ну справді, з вас двох Штірліц, як з мене олімпійський чемпіон з біатлону. Ви хоч на пару побачень сходіть, поки леді Абер вас не одружила.

Я розгубилась. Це мені, тобто "Ітанові", треба щось відповісти? Чи навпаки, в таких випадках говорить жінка? 

— Боюсь, мені знадобиться детальніше вивчення етикету... 

Напевне, не слід було казати це вголос.

На мить Аня заціпеніло кліпнула, в її погляді з'явилася розгубленість, а тоді вона розсміялася й похитала головою.

— Вибачте, щось я сьогодні розгублена. Мабуть не варто було пити те вино, що подарувала леді Абер, мені на мить здалося... Ой, не звертайте уваги! Веселіться! Піду знайду хвіст свого чоловіка...

Й, обійнявши нас, Аня загубилася серед гостей.

Щойно ми знову залишилися самі, Ітан полегшено зітхнув.

— Фух, ледь не попалися.

— Я знаю Агнес, — прошепотіла я. — Ми попалися. Ми таки попалися, і коли вона відпустить Ноелів хвіст, вона прийде по нашу душу!

— Можливо вона відпустить його не так скоро, — м'яко сказав Ітан, — й ми встигнемо усе владнати?

— Наївна ти людина... Ну тобто... — я затнулась. — А ти взагалі, власне, хто?..

— Ем... — ніяково промовив він, — Формально я демон. Тобто був ним, перш ніж... Отримав нове тіло.

— А зараз? Як називається ця раса? — я поворушила крилами.

Яке дивне відчуття! І приємне. Певне, в них тепло спати.

— Перокрилі, якщо не помиляюся. Я, гм... Зізнатися небагато про них знаю, крім того, що в цьому світі зараз, крім мене, інших таких немає. Це було вельми... Спонтанне перевтілення.

Ітан спохмурнів, коли згадував про це, і взагалі, здавалося, не поділяв мого захвату від власних крил.

Я простягнула руку, бажаючи обережно погладити його по плечу, але спинилась останньої миті. Здається, це буде верхом непристойності. В місцевому суспільстві чоловік не повинен так торкатися жінки, ще й без дозволу, правильно? 

Не те щоб я вважала себе чоловіком, але, думаю, моя особиста думка грає мало ролі, якщо я — в цьому тілі. 

— Гаразд, — я опустила руки, — досить філософії. Треба діяти. Думаю, сьогодні нам не лишається нічого, окрім як розійтись по домівках. Ти повернешся з леді Абер, це легше... А я навіть не знаю, куди мені рушати!

— Я мусив би тебе супроводити, але... — Ітан стиснув щелепи, явно нервуючи, — Ми можемо викликати екіпаж. Я скажу тобі адресу, назвеш її візнику. В мішечку мусить бути ще золото. Двох монет за поїздку буде достатньо. Головне... Менше контактувати з іншими, доки ми не вирішимо це питання. В моєму домі служить домовиця, тітонька Заб. Вона була моєю нянечкою, і точно зустрічатиме тебе біля дверей. Скажи, що трохи нездужаєш, і вона проведе тебе до моєї кімнати. А якщо ні... Тобі треба на другий поверх, перші двері праворуч. Я зв'яжуся з тобою завтра.

Я кивала, намагаючись все запам'ятати. Вкласти це в голові було складно, мене почав нарешті наздоганяти шок від всього, що трапилось. Я в тілі чоловіка! 

Але, звісно, заради Ітана треба було триматися. Якось виберусь. 

— А ти? Хіба я, як... джентльмен, не повинна якось провести чи щось в тому дусі?