2.3

Піксі не робила задачу легшою. Вона явно відчула переслідування, бо прискорилась, пурхаючи поміж людей зі швидкістю, достойною набагато кращого застосування, аніж втеча від нас.

Вона уводила нас усе далі від гостей, від столів з частуваннями та арки, під якою Ноель та Агнес одружилися.

З одного боку це було добре. Я б не хотів, щоб це переслідування зірвало весілля наших найближчих друзів, та з іншого.

— Ліліє, будь ласка, тримайтеся ближче до мене, це може бути пастка!

Я накинув на себе та дівчину захисні чари, та розумів, що в разі справжньої халепи цього може виявитися замало.

Ліля не відставала. Захисні чари її не лякали, і, щоб не загубитися, дівчина спіймала мене за руку і міцно стиснула долоню.

Кляте безконтрольне крило миттю зіп'ялося вгору, на щастя, цього разу лише щоб прикрити дівчину. Вона здивовано зиркнула на пір'я, яке, здається, пхнулося мало їй не під носа, але не обурювалась.

Гаразд, може, їй справді подобається це джерело моєї незграбності?

"Ти не про те зараз думаєш, — зауважив Бог, — Краще прискоритися. Якби ти вже літав, було б швидше".

Я міцно стиснув щелепи, та нічого не сказав. Звісно, він мав рацію, та навряд цьому вчаться за пару днів. До того ж, я не міг залишити Лілію та вирватися уперед. Не тоді, коли ми вже були так далеко від святкування.

Зрештою нам довелося зупинитися. Слід піксі обірвався, а дівчина вже ледве дихала. Щоб впіймати слід, нам був потрібен спеціаліст. 

— Гадаю нам все ж доведеться звернутися до слідчих... Як ви? — спитав я, підтримуючи її за лікоть.

— Ох... Клятий корсет! — важко сапаючи, витиснула з себе Ліля. — Я б з задоволенням... десь... присіла.

Неподалік, на щастя, була лавка. Ліля впала на неї і з полегшенням застогнала. 

— У мене відчуття такі, ніби я зараз вирублюся просто тут. Тобто відключуся. Тобто... Ем... — вона затнулась. — Елегантно втрачу свідомість, — нервовий смішок зірвався з вуст дівчини. — Боюсь, я геть не пристосована до цього світу. 

Вона втерла долонею піт з лоба, тоді спробувала вмоститись зручніше і скривилась.

— Що це навіть крізь сукню... Оу! Здається, я випадково пом'яла чийсь лист.

— Лист?..

Я придивився. На лаві справді лежав конверт без підпису, з печаткою, котру я не впізнавав. Зірка у трьох колах. Це не був герб гільдії чи одного з шанованих родів. 

Це було дуже дивно. Зазвичай ніхто не залишав ось так листи, особливо не підписані.

— Будь ласка, не чіпайте його, це може бути небезпечно. Спочатку я перевірю чи нема на ньому ворожої магії.

Я витягнув руку, концентруючись, і зрештою зітхнув з полегшенням, не виявивши ворожої магії. Принаймні нічого такого, що могло б вбити чи нашкодити.

Проте я помітив дещо інше — блискучий пилок з маленьких крилець у кутку конверта.

— Або цей лист загубила якась інша піксі, або це належить нашій втікачці.

Ліля теж замислено вивчала папір. 

— Цікаво. Виходить, вона мала передати комусь таємне послання? Або, навпаки, — дівчина примружилась, — отримала це таємне послання, але зронила, втікаючи. Ну, або в хід іде теорія змови, — Лілія кахикнула, — і піксі лишила конверт спеціально для нас.

— Гадаю, нам слід повернутися до інших, поки Ноель та Агнес не почали хвилюватися. А щодо корсету... — я трохи почервонів, — Можна його трохи розпустити, щоб він не був таким тугим. Якщо вам бракує повітря — це не добре.

"Слухай, а ти робиш успіхи!" — вигукнув Вед в моїй голові. 

— Буду дуже вдячна, — кивнула Лілія, — бо я зараз просто задихнуся.

"Це просто турбота про здоров'я. Я не хочу, щоб вона зомліла", — подумки цитькнув я на нього. Тоді озирнувся, щоб запевнитися у тому, що нас ніхто не бачить, й прикрив її крилом.

Бути удвох без супроводу на вулиці — не скандально, а от розв'язувати корсет дівчини посеред вулиці — цілком.

— Гаразд. Зараз...

Лілія підвелася, повернувшись до мене спиною, і я повільно видихнув, намагаючись зібратися й прогнати непристойні думки, навіяні Богом.

Шнурівка піддалася на диво легко, й за мить дівчина нарешті вільно зітхнула. Щоб корсет не розв'язався з кінцями, я обережно підв'язав його й прибрав крило.

— Ось так?

— Ідеально, — видихнула Ліля. — Я вже й забула, як це, коли можна нормально дихати. 

Вона обмахнулась рукою.

— Думаю, пора повертатися, доки нас не загубили...

Я відступив, повертаючи їй особистий простір та кивнув. Ми повернулися до інших гостей саме вчасно, бо Агнес та Ноель вже почали нас шукати. Першою їхньою емоцією, яку я вловив, щойно вони нас побачили, було полегшення. А тоді...

— А ми гадали де ви поділися! — всміхнулася Агнес обіймаючи Ноеля за лікоть.

Судячи з їхніх поглядів, вони витрактували наше зникнення та повернення по-своєму. Я не був впевнений як слід вчинити.