2.2

Красуня повернулась до мене, спочатку з нерозумінням, та за мить в її очах промайнула цікавість. Погляд зачепився за крила, і щоки дівчини теж помаковіли. Проте вона не витріщалась на крила цілу вічність, натомість глянула мені прямо в очі, ніяково всміхнувшись, і сказала: 

— З задоволенням. Але вам доведеться щось вигадувати, бо танцівниця з мене жах яка погана. А ви ж... Друг Агнес, правильно?

— Так, я Ітан. Сподіваюся не сумнозвісний, — я нервово всміхнувся, простягаючи їй руку, — Зізнаюся, я ще не пробував танцювати з цими крилами, тож теж можу бути не найвправнішим партнером. Але присягаюся, що вмію це робити.

— Лілія, — представилась дівчина. — І зовсім не сумнозвісний, Агнес розповідала багато хорошого. 

Вона вклала свою вузьку долоню у мої пальці і трошки потупила погляд, ніяковіючи. Зазвичай у дівчат це було лише штучним кокетством, проте Лілія здавалась мені цілком щирою. 

— Переконана, якщо ми з вами не зможемо танцювати серед пар, ви запросто можете підлетіти, — всміхнулась вона. — І тоді точно ніхто не зачепить ваші розкішні крила.

Я рясно почервонів від її компліменту.

Якби ж вона знала наскільки з ними незручно... До того ж я не був аж настільки впевнений у власних навичках, щоб взяти на себе відповідальність за когось ще. Я точно не ризикнув би дівчиною, якби не був впевнений у тому, що це безпечно.

— Вибачте, боюся я тільки вчуся, — визнав я. Напевно визнати свою слабкість — це не найкраща тактика, коли намагаєшся вразити когось, та я був надто схвильований, щоб думати, — Не знаю скільки Агнес встигла розповісти вам, але я став таким нещодавно, й до них непросто звикнути, — я трохи рухнув крилом, але воно знову піддалося не так, як треба, — Переважно це я зачіпаю інших, бо забуваю, що за спиною... Це.

Лілія всміхнулась. 

— Я і без крил іноді в двері вписатися не можу, — зізналась вона. — І впевнена, практика та тренування — і ви ними оволодієте. Можливо, навіть вважатимете, що дарма на них сварилися.

— Можливо.

Звісно, ми не стали займати центральне місце серед танцюючих пар — воно було відведене для подружжя. Та, на щастя, місця було більш ніж достатньо, аби не боятися когось зачепити.

Попри брак досвіду, Лілія рухалася доволі граційно. Вона добре відчувала музику, і жодного разу не наступила на мою ногу. Хоча, навіть якби так, я б це пережив.

— У вас чудово виходить, — тихо промовив я, всміхнувшись до неї, — Якби не ваші слова, я б ніколи не здогадався, що танці для вас не звична справа.

— О, я просто дуже натхненна новим знайомством, — сказала вона і одразу зніяковіла. Прекрасне обличчя зашарілося. — І поводжуся, як дикунка...

Я тихо засміявся.

— Запевняю вас, ви зовсім не схожі на дикунку. Я... Сподіваюся це не прозвучить дивно, деякий час любувався вами на відстані, ви трималися як справжня принцеса. А, коли я нарешті наважився запросити вас на танець, боявся що знову випадково лясну когось крилом, або зіб'ю вазу з квітами і помру від сорому.

Чарівна усмішка не просто осяяла обличчя Лілії, вона торкнулась її очей, і ті спалахнули, мов дорогоцінне каміння при правильному світлі. Сама ж дівчина все ще здавалась принцесою, тільки тепер дещо шкодливою. Вона кинула на мене кокетливий погляд з-під густих вій і сказала: 

— Тепер я ще більше заздрю цим крилам. Мати можливість розбити будь-яку бридку вазу, стукнути по носі якого завгодно набридливого кавалера — і казати, що це все випадковість!

— А якщо кавалер сам крилатий і може встигнути прикритися? — поцікавився я мимоволі. 

Це не мої слова. Абсолютно точно! Ніби хтось язиком керував. 

"Міг би подякувати, — гмикнув в моїй голові Найсвітліший Вед, підміняючи Ліонеля. — Я, між іншим, займаюся влаштуванням твого особистого життя. А то у вас флірт якийсь в'ялий". 

Сказав бог, якого я жодного разу з парою не бачив. 

"Хто ж тобі винен, що ти сліпий? Аню, тобто Агнес, запитай, та й все побачиш". 

Ліля тим часом розсміялась.

— Я знаю лише одного крилатого кавалера, — запевнила вона мене, — і він абсолютно не набридливий, навпаки, дуже приємний чоловік.

"А ти кажеш в'ялий", — гмикнув я, передражнюючи Бога, а тоді забув про нього, повністю захопившись дівчиною та нашим танцем.

Аж доки за черговим обертом не зачепив когось, почувши чийсь тоненький зойк.

— Я перепро...

Я зупинився, зібравшись перепросити, й побачив маленьку піксі, що зависла у повітрі. Піксі, якої, я був майже впевнений, не було видно хвилину тому, і яку, як я точно знав, не було запрошено на весілля. 

— Хто ви та що ви тут робите? — нахмурився я.

Перелякані очі піксі тільки підтвердили мою думку, коли вона з тихим плескотом розчинилася у повітрі та чкурнула кудись у бік.

Лілія напружилась. 

— Я помиляюсь, чи цієї істоти взагалі не повинно тут бути? — знервовано поцікавилась вона. — Агнес про таке не попереджала...