РОЗДІЛ 2

Ітан

Не кожного дня вмираєш та повертаєшся до життя у тілі якоїсь прадавньої могутньої істоти. Тим паче істоти з крилами, з якими, як виявилося проблематично сидіти, лежати, проходити у двері, й навіть вдягатися, словом, робити мільйон буденних речей, до яких я звик за життя. Але ось він я: вищий та сильніший, ніж будь-коли був, і водночас незграбніший. Звичні хвіст та роги зникли, натомість додалися крила, які постійно за все чіпляються, й купа проблем зі спадком, що залишив мій божевільний дід.

Та я однаково був вдячний, що живий.

За час, проведений у вигляді примари, я звик до думки, що пішов з життя занадто рано, не встиг змінити світ, закохатися, завести сімʼю... Тепер я мушу миритися з іншими речима. Як ото страх в очах демонів та ельфів, чи необхідність заміни усіх меблів у маєтку.

Таких, як я, не бачили на цій землі дуже багато років. Ніхто точно не знає що сталося з цими створіннями, але більшість схиляється до версії, що вони пішли в інші світи, оскільки ті були занадто могутніми, аби їх винищили.

Навіть слуги, що знали мене з дитинства, тремтіли від самого мого вигляду.

Якби не Ноель та Агнес, я, мабуть, здурів би й почав балакати із дзеркалом... Та, на щастя, в мене були чудові друзі, що незабаром мали одружитися. Тож я, у свою чергу, мусив навідатися до модистки, й дозволити їй зняти мірки, щоб пошити для мене костюм, аби не йти на весілля, мов якийсь голодранець.

— Підніміть крило, — промовила модистка, тримаючи в руках вимірювальну стрічку.

Я спробував зробити як вона сказала, та досі не звик до крил, тож, замість просто підняти крило, я випадково ляснув їм жінку по голові, так, що в її зачісці застрягла пірʼїнка, й почервонів від сорому.

— Вибачте, пані, я не навмисно.

Модистка міцно стиснула губи й продовжила свою роботу.

Хотів би я сказати, що це була остання ніякова ситуація, в яку я потрапив через крила, та це була б брехня. Відтоді я випадково ляснув ними приблизно пʼятьох осіб, троє з яких були незнайомцями.

Агнес казала, що це не страшно, і що я навчуся з ними вправлятися, але іноді мені здавалося, ніби до моєї спини хтось привʼязав здоровезного гусака, і я ніколи його не позбудуся.

До весілля Агнес та Ноеля мені вдавалося уникати зайвої уваги, займаючись управлінням маєтку, питаннями спадку та листуванням із майстром-столяром, що з радістю погодився взяти велике замовлення, щоб адаптувати меблі в маєтку до мого нового тіла. Та я з жахом чекав того дня, коли знову мав опинитися перед купою наляканих поглядів.

В мене навіть була ідея зʼявитися там під ілюзією, та Ліонель зауважив, що я не зможу ховатися вічно. Тож маю звикати, і дозволити оточуючим звикнути до мене. І я погодився, бо він мав рацію.

"Звісно, я мав, — гмикнув голос Бога в моїй голові, — До того ж, там буде дівчина, якій дуже кортить подивитися на твої крила. Було б негарно її розчаровувати".

Я нервово струхнув крилом, й зачепився за якусь прикрасу, обкручену навколо одного з декоративних стовпів. Той похитнувся й почав завалюватися. Добре, що я встигнув його впіймати.

Останнє, чого я хотів, — щоб мене роздивлялися, наче якийсь музейний експонат. Та, гадаю, цього не уникнути.

Відколи гості почали збиратися, я вже піймав на собі кілька поглядів, вдаючи, ніби не помічаю цього.

Усе змінилося, коли зʼявилася вона.

Я ніколи не реагував так на жінку. Чи на чоловіка. На будь-кого. Та, щойно я побачив незнайомку, що стояла неподалік від Агнес та всміхалася, мабуть, вітаючи її з весіллям, мені забракло повітря. Серце ніби завмерло на мить, а тоді забилося в шаленому темпі.

Я не міг відвести від неї погляду.

Вона була вищою за Агнес, й за більшість жінок-ельфійок, яких я знав. З довгим мідним волоссям, що хвилями спадало до самого поясу, тонкими пальцями, що тримали ніжку бокала, і яскравими блакитними очима кольору безхмарного неба.

Атласна платинова сукня на перший погляд здавалася простою, та водночас спокусливо обгортала її стан, підкреслюючи вигини й широкі стегна, від яких мені пересохло у роті. Вона була схожою на Богиню.

Кілька разів інші чоловіки підходили до неї, та, зрештою, йшли ні з чим. Незнайомка трималася стримано та впевнено, ніби прекрасна смертельна зброя. Вишукана та небезпечна.

Від початку церемонії я не зводив з неї погляду, та не наважувався підійти й заговорити. Не хотів бачити страх чи відразу в її очах, як це бувало з іншими.

Аж тоді Агнес заговорила до мене. Дивно, я навіть не помітив як вона підійшла.

"Бо був надто зайнятий дечим іншим", — пирхнув Ліонель в моїй голові, хоч в цьому і не було потреби. Я знав, що Володар Безодні тут, серед гостей.

— Знаєш, тобі варто запросити її на танець, — всміхнулася вона.

Я глитнув, не почуваючись таким впевненим.

— Гадаєш вона погодиться?

Агнес якось дивно всміхнулася, ніби замислила щось.

— В неї слабкість до крил, але я тобі цього не казала.