1.2

— Це я сама до себе, — поспішила виправдатися я, не бажаючи виглядати ще й божевільною на додачу до повного букету. — Андрію, тобі краще піти негайно. Я зараз не в настрої для розмов. 

Вислизнути з власних туфель та скинути пальто було справжнім блаженством. Я поклала сумку на диван, обережно обійшла Претемного Лі стороною, не впевнена, чи не пробіжу крізь мою галюцинацію наскрізь.

А якщо ні? Якщо він матеріальний? Це ж ще гірше. Краще не перевіряти і вирішувати проблеми по мірі їх надходження.

На жаль, Андрій вважав інакше. Він теж почався роззуватися.

— Ти дарма це робиш, — попередила я, хапаючи парасольку з довгою ручкою.

Давно треба було віднести її в ремонт і полагодити, але все ніяк не вдавалося. Парасолька не розкривалася, вітром виламало дві спиці. Але як палиця підходить гарно.

Андрій зробив крок мені назустріч. Я рішуче виставила парасольку перед собою, так, щоб кінчик впирався йому в груди.

— Геть.

— Ти поводишся смішно. Я гарний. Невже так складно перестати поводитися, як ідіотка? — Андрій хижо всміхнувся, а я спробувала проігнорувати неприємне нервове тремтіння, що розтікалося тілом. 

Раніше я не вважала його небезпечним. Спочатку навіть думала, чи справді не варто прийняти ці залицяння. Але колишня дівчина Андрія, що навідалась одного разу до нас на роботу, розповідала жахливі історії — а я воліла вірити їй, а не цьому вилупку. 

— Ти вважаєш, — він відхилив парасольку вбік, — що я зроблю тобі щось погане? Ну, не поводься, як дурненька, справді, Лілю, — Андрій наблизився впритул. — Ти сама впустила мене в свою квартиру. Хіба не для того, щоб погодитися? Чи ти думаєш, що мене заводить твій опір? Ну, певною мірою це так… 

— Я б радив позбутися його якомога  швидше, — попередила дуже мудро моя галюцинація. — У цього чоловіка дуже погана аура. 

— Або не балакай, або поможи, — промурмотіла я. — Бо в ауру я не вірю…

— Лілю? Про що це ти?.. – Андрій скористався можливістю підкрастися до мене ближче, і його долоні лягли на талію. Я змахнула парасолькою, відганяючи паразита від себе якомога далі, але він перехопив предмет і міцно стиснув одною рукою. 

Іншою спробував підгрести мене до себе. 

— Послухай, Лілю, — прошепотів чоловік, — мені ці ігри набридли. Ти, звісно, добряче розбурхала мій мисливський інстинкт. Але я не хочу більше тебе переслідувати. Я хочу отримати своє. Чим я тобі не подобаюсь? У мене є гроші, вплив… 

Колишня, яка звинувачує його в сталкерстві…

— Зовнішність…

Кримінальна справа, про яку я дізналась випадково — її зам’яли, дівчина забрала заяву. 

— То чим я тобі не подобаюся? — продовжував Андрій. 

— Аура в тебе погана. Богу моєму не подобається.

Я спробувала штовхнути його, але чоловік був міцним, наче стіна. Він потягнув мене на себе, хижо всміхаючись, а в голові промайнули злі думки: якби ж я була достатньо сильна, щоб йому протистояти! А що зараз? Врізати сильніше? Це взагалі допоможе? Він в моїй квартирі. 

— Розслабся і отримуй задоволення, – просичав Андрій на вухо, і від цієї фрази сипнуло сиротами по шкірі. Я штурхнула його з усієї сили, прицілилась коліном, але, попри те, що була доволі високою, як слід вдарити не змогла. 

Андрій невдоволено загарчав. Сьогодні він вирішив остаточно перейти межу, а мої галюцинації не допомагають…

— А погана аура — це дорога в Безодню. 

Андрій сіпнувся. Чоловічий голос прозвучав геть близько, і цього разу мій нападник його почув. Він роззирнувся, намагаючись зрозуміти, що це за фокуси, а потім сіпнувся. Хватка ослабла. 

В очах Андрія промайнула паніка. Розширились зіниці. Чорна магія проникла в його тіло. Я позадкувала, спостерігаючи, як хвилі Тіней закручуються під ногами у нападника.

Мені мариться?..

— Не мариться, — всміхнувся Ліонель. 

Тепер книжкове божество стояло за спиною у Андрія. Долоня його лежала у нього на плечі. 

— Яка гнила, слабка душа, — скривився він. — Таке згниє у Безодні за кілька хвилин, нічого не залишиться. Може, воно й на краще? Такі мерзенні плани… 

Я протерла очі. 

— Ти існуєш,  — прошепотіла я вражено.

Ліонель підморгнув.

— Звісно, я існую. У ваш світ не так просто пробитися, але, якщо вже я тут… Забирати кавалера, чи як? 

Я нервово глитнула.

— Дуже зваблива пропозиція. Але після цього мене посадять, бо я буду остання, з ким його бачили. А якщо й не посадять, то навряд чи фентезійні боги можуть вирішити мої проблеми з кредитом. То що з цього приводу? 

— Справді, ці проблеми я вирішити не можу. Ну, за винятком одного варіанту, — Ліонель простягнув руку. — Стань моєю чаклункою, переміщайся до іншого світу, і це все, — він окинув виразним поглядом квартиру, — більше тебе не займатиме. Зустрінеш там свою подругу Аню, до речі. То як? Ти готова підписати контракт з Володарем Безодні?