РОЗДІЛ 1

Ліля

Понад усе на світі зараз я хотіла жбурнути мобільний телефон в стіну. Зазвичай так чинять або скажені істерички, або люди, доведені до відчаю. 

Думаю, я зараз в другій категорії.

— В якому сенсі, ви конфіскуєте квартиру? По якому праву? — процідила я в слухавку.

— Ваш батько взяв кредит під заставу квартири. Всі терміни вже минули. Він не з’явився на суді…

Банківська працівниця щось пояснювала і пояснювала, але я уже не слухала. в вухах шуміло від люті.

Звісно, я знала, що батько вліз в скажені борги, і гарувала, як проклята, щоб виплатити його кляті кредити. Але, коли вже видихнула і вирішила, що все майже закінчилось, він вирішив мене добити. Дзвінок з банку застав зненацька, і я вже хвилин п’ять намагалась прийти до тями.

У мене забирають квартиру. Після всіх тих зусиль, що я доклала, аби врятувати ситуацію, після виплаканих сліз…

Я зиркнула на мобільний і просто клацнула по червоній кнопці. Годі з мене. Нічого нового банк не скаже, а я більше не хочу це слухати. Перетелефонують – не візьму слухавку. Я втомилась і маю повне право не бажати нікого бачити.

Я вимкнула мобільний, аби більше не надзвонювали, запхала його якомога глибше в сумку і вийшла з офісу. На жаль, на вулиці на мене чекала наступна “приємна несподіванка”: Андрій, мій колега, що не розумів відмов, стояв з букетом квітів. Я ж спеціально затрималась, аби він до мене не причепився! 

Теж не допомогло.

— А я чекаю на тебе, — задоволено заявив Андрій, перегороджуючи мені дорогу. — Підкинути? 

— Мені недалеко, — я обійшла його по широкому радіусу і поспішила до будинку. Від офісу справді п’ять хвилин пішки, але це заважало відірватися від набридливого прихильника.

— Чув, в тебе з квартирою халепа. Я міг би трішки вкластися. Якщо ти нарешті перестанеш крутити від мене носом. 

Шкода, що я не героїня фентезі. Зараз мені не завадила б якась вогняна куля. От як у одного чарівника на ім’я Лі — майже як моє, ну! Один раз блискавкою вдарив, і нема проблеми.

Тільки в нього герцоги, а в мене це… Чудо мажорне. 

— Дякую, але я не потребую твого втручання.

Андрій спробував схопити мене за руку. Я вислизнула і заскочила до під’їзду. Він поліз слідом. Вже й код вивчив, а щоб мене! 

Я добігла до дверей своєї квартири і приречено зрозуміла, що відірватися не вдалося. Андрій все ще маячив поруч.

Він мені не подобався. Ці брудні натяки, спроби перетворити будь-які стосунки на товарно-грошові, те, що жінки для нього — наче товар… Той ще букетик. І на довершення — сексист, видатний прихильник “жінці місце на кухні”, Андрій прямо дав зрозуміти, що не дозволить мені працювати. “Його дівчина” має сидіти вдома і борщ варити. 

Зовні він симпатичний, але такий огидний всередині… Ні. Я до цього слимака навіть не наближуся.

Проблема в тому, що він дуже навіть активно наближається до мене. 

— Я уже сказала, — процідила я, — що допомога мені не потрібна, тим паче, від тебе. Йшов би ти… Куди подалі, чесне слово.

— Ти не в тому становищі, щоб відмовлятися від простягнутої руки помочі, — Андрій вперся долонею в дверну раму над моєю головою. — Май бодай дрібку жіночої мудрості. 

— Якби я її не мала, то послала б тебе не до біса, а в нокаут, — процідила я. — До твого відома, я ходила на курси з самозахисту. 

— Ну-ну, розкажи. Ми всі добре знаємо, що жінки ними лише прикриваються. Насправді вас там нічому не можуть навчити. 

Господи боже Претемний Лі, якщо ти існуєш, то пора б з’явитися, інакше я за себе не відповідаю. Це патова ситуація, єдиний можливий хід ферзем — це ляснути декого по лобі дверима.

Але ж я знаю Андрія, він — діставуча паскуда, замість того, аби просто забратися геть, ще в поліцію піде. Образити чоловіка з крихким его простіше простого. 

Що ж воно вперте таке!

Дверний замок нарешті піддався. Я спробувала прослизнути в квартиру так, аби залишити Андрія зовні, але він, вертлявий гад, заскочив слідом за мною. Ще й спробував облапати. 

— Ауч, — скрикнув він, коли я з усіх сил вдарила його ліктем під ребра і вискочила до вітальні. Зараз знайду щось важке і… 

— Якого дідька, — видихнула я. 

Просто посеред моєї кімнати стояв вбраний у чорне незнайомець. Його довге хвилясте темне волосся було стягнуте у високий хвіст, одяг виглядав, мов з минулого. 

— Ви хто? Як ви опинилися у моїй квартирі? 

Незнайомець повернувся до мене в анфас, і я побачила дивне рухливе татуювання на його обличчі. Чорнота то наповзала, то зникала, оголюючи бліду шкіру. 

— Господи боже… — прошепотіла я. 

— Претемний Лі, — усміхнувся чоловік і вклонився, — власною персоною.

— З ким ти там говориш? — Андрій зайшов слідом за мною у квартиру. — Лілю, ти вже геть сказилась, нема ж нікого. 

Прекрасно. Я бачу посеред квартири Володаря Безодні, персонажа своєї улюбленої книжкової серії, і, здається, це галюцинація. Можна вже втрачати свідомість, чи спочатку варто все ж випхати Андрія за двері?..