Розділ 3

-Добрий ранок!- Весело та гучно вітається Саманда і розсуває штори. Сонячні промені потрапляють на моє обличчя, змушуючи заплющити очі та повернутися в інший бік.
- Енді, прокидайся.- Нетерпляче просить жінка. Я відчуваю усім нутром, що вона стоїть прямо наді мною.
- Я хочу спати.
- Немає коли спати. Ти вчора  жалілась на погану погоду, а зараз хочеш провести увесь день в ліжку?
Я роздратовано зітхаю і повертаюся у бік жінки, невпевнено розплющуючи очі. Все ж доводиться жмуритись від сонця та прикривати обличчя рукою, щоб мати змогу розгледіти, як завжди свіже та веселе обличчя Саманди. Вона стягує з мене ковдру і мені стає якось не комфортно та холодно.
- Ти вже ітак проспала забагато. 10 ранку, Енді.
Я сонно тру очі та сідаю на ліжку, відразу приймаючи в долоню пігулки. Мій день хоча б колись може початися з кави чи сніданку у ліжко, як це буває в книжках, а не з таблеток? Мені знадобилося трохи часу, щоб усе проковтнути. Мабуть, мій організм ще не зовсім прокинувся.
- Все, молодець. Швиденько одягайся. Я сподіваюся, що ти зможеш сама дійти до ванної. У мене дуже багато справ.
- Звичайно. Не вперше ж.- Байдуже киваю, і нарешті встаю з ліжка. Настрій трохи підіймається, коли бачу теплі сонячні проміння. Проте, земля все ще мокра через вчорашні тривалі дощі.
- Обов'язково сходи поїж. Побачимось пізніше.- Поспішно повідомила Саманда, останніми словами поклавши край нашій розмові, і вибігла з кімнати. Іноді я уявляю, ніби вона є моєю мамою. Саманда щоранку будить мене, піклується про мене, хвилюється за моє здоров'я. Здається, це і є те, що зазвичай роблять батьки. Звичайно, я знаю, що це не так і думати про таке просто безглуздо, але я ж тільки уявляю. Тим паче, Саманда, по суті, заміняє мені і маму, і сестру, і подругу, і психолога, і вчителя, і лікаря. Вона є єдиною людиною, якій не байдужа моя доля. 
Звичним ділом, після того, як одягаю на своє худе тіло одяг, підходжу до календаря та відриваю черговий лист. За минулі пів року роблю це вже не з таким інтузіазмом як колись, а просто через звичку. Саманда залишила двері відкритими, тому я змогла спокійно вийти . Так, мою палату зачиняють на ніч - відповім перш ніж у вашу голову прийде це запитання. Проте, це радше задля моєї безпеки, а не захисту від мене... Ну, принаймні, я хочу у це вірити. 
Коридори як і завжди пусті,тому я відчуваю себе трохи самотньою, хоча це краще, аніж зустрітися з якимось хворим. Уже звичним та зазубреним марушрутом, дістаюся до ванної, де теж, як завжди пусто. Але, зараз це не дивно, адже всі прокинулись ще дві години назад і до цього часу вже встигли зробити усі свої справи. Витягаю з кишені свою щітку та зубну пасту і приступаю до водних процедур. Усі пацієнти тримають засоби особистої гігієни у своїх кімнатах, адже, якби ми все зберігали в спільній тумбі, навіть якщо б підписали, то я впевнена, що все одно хтось би скористався чужою щіткою. Знаєте, якось не дуже хочеться проковтнути чиюсь слину з усіма мікробами, тому я завжди забираю свої речі і кладу в свою кімнату. Судячи з щіток, які стоять в загальному стаканчику, який більше схожий на чашку з нашої їдальні, через що у мене закрадається думка, що її приніс хтось з пацієнтів, не всі так турбуються про свою гігієну, як я. І нехай: мені головне самій не підчипити якусь заразу. 
Кілька хвилин присвячую на чищення своїх, на щастя, рівних зубів, і умиваю обличчя. По звичці заглядаю у дзеркало і здригаюся, з ледь чутним криком, коли бачу з-заді себе чийсь силует. Різко повертаюся і стикаюся обличчям з Карлосом.
- Що ти тут робиш?- Розгублено запитую, все ще перебуваючи в спантеличеному стані від неочікуваності.
Він не відповідає нічого, а тільки дивиться на мене таким злісним та роздратованим поглядом, що моє серце починає битися ще швидше. Я помічаю наскільки напруженим є його тіло, його стиснуті кулаки та скули, тому починаю боятися, що у нього зараз почнеться приступ гніву. Щоб не стати його жертвою, замість посуду чи стіни, я обережно, але швидко відходжу в сторону, тримаючи курс на вихід. Не встигаю пройти і кілька кроків, як щось з силою тягне мене назад. Я в шоковому стані дивлюся на Карлоса, і вже за мить відчуваю нестерпний біль у зап'ясті, яке стискає його рука. Намагаюся вирватись, проте боліти починає ще більше, а результату немає.
- Я бачив тебе з ним...- Крізь сціплені зуби, шепоче хлопець. Я не можу зрозуміти про що він говорить і мені стає дедалі страшніше.
- Я не розумію...
- Ви розмовляли... Про, що ти з ним розмовляла?
- Про кого ти говориш?Я не...
- Віль'ям. Навіщо ти розмовляла з ним? Ти не мала права.
- Карлосе, ми просто говорили, я не розумію, що ти від мене...
- Не бреши мені!- Кричить хлопець, ще сильніше стискаючи моє зап'ястя. З моїх вуст зривається писк.
- Я бачив як ти на нього дивилася. Ти не можеш так...
- Мені боляче, Карлосе!- У відчаї кричу, намагаючись дати йому зрозуміти, що він зараз робить, проте хлопець не чує мене і продовжує безтямно повторювати попередні слова.
- Карлосе, мені боляче!- Не взмозі більше терпіти різкий біль, кричу, і штовхаю хлопця в груди. Він від неочікуваності похитується, проте в останній момент хапається за стіну, щоб не впасти. Я користаюся цим моментом, і вибігаю в коридор. Не оглядаючись біжу в сторону дверей, зі страхом того, що він може слідувати за мною. Вибігши на подвір'я, я добігаю до свого улюбленого місця тут, і тільки тоді зважуюсь озирнутися. На щастя, ніде поблизу я не помічаю тонкої кістоявої фігури хлопця. Полегшено зітхнувши, я сідаю на лавку, не зважаючи на те, що місцями вона все ще мокра від дощу,і намагаюся усвідомити, що щойно сталося. Карлос, він неначе збожеволів... Згодна, не дуже вдале пояснення, але я не розумію, що на нього найшло. Він ніколи не розмовляв зі мною, а зараз накинувся та ще й почав кричати на мене, через те, що я вчора розмовляла з Віль'ямом. Яке йому взагалі діло до того, з ким я проводжу час..? Гаразд, Енді, заспокійся. Він ж божевільний, а значить будь - що може прийти йому в голову. Так, точно, просто давні вибрики психа, більше нічого. Глибоко дихаю, намагаючись заспокоїтись. Погляд мимоволі падає на червоні сліди від пальців на зап'ясті. Я неприємно скривляюсь і ховаю почервоніння за рукавом кофти. Головне, щоб Саманда не побачила цього... Чи, можливо, мені варто розказати їй? Та ні, думаю, вона тоді взагалі не відходитиме від мене і не дозволятиме мені виходити на подвір'я, і Карлоса, можливо, закриють у другому крилі. Все ж, я б не хотіла для нього такого покарання, адже він, мабуть, і не усвідомлював того, що робить. Це все хвороба... Мабуть.
- Нарешті сонце.
Повертаюся на знайомий голос і бачу Віль'яма. Хлопець усміхається мені і сідає на спинку лавки, поклавши ноги на її сидіння, але на мить кривиться від болі і тре рукою стегно.
- Набридло вже в кімнаті сидіти.- Повернувши собі звичний вираз обличчя, підмічає хлопець.
Я ледь помітно киваю і відводжу погляд вниз. 
- Ти виглядаєш якоюсь сумною.
Різко підвівши голову, зустрічаюсь з його уважним поглядом.
- У мене є багато приводів для суму.
- Хочеш поговорити про це?- Пропозиція хлопця викликає усмішку на моєму обличчі.
- Ні, дякую. Мені вистачає розмов з Самандою.
- І все ж... Розкажи мені щось про свою хворобу, Енді.
Після прохання Віла моя усмішка зникає так швидко, як і з'явилась. Я не дуже люблю говорити про це, але, можливо, якщо я відкриюся йому, то й він зможе мені.
- Я сама майже нічого не знаю про неї.- Сумно зітхнувши, починаю свою незмінну розповідь.- Після приступу я втратила пам'ять, тому зараз нічого не пам'ятаю про своє минуле життя, а за час мого перебування тут у мене ще не траплялися нові приступи.
- Значить, ти нічого не пам'ятаєш...- Задумано повторив Віль'ям, зосередивши погляд десь на скронях дерев, які ростуть попереду.
- Тоді...Ти впевнена, що хвора, Енді?
Запитання хлопця трохи збиває мене з пантелику, і я не відразу знаходжу відповідь на нього.
- Саманда розказала мені...
- Іменно, тобі розказала, а значить ти не можеш бути впевненою, шо тобі сказали правду. 
- Ні, Віль'яме, я... Інколи, я відчуваю її присутність.- З великою важкістю ці слова злітають з моїх вуст, адже ще нікому раніше не доводилось їх чути.- Неначе темрява сковує мою душу. Я не можу описати це відчуття, але... Ніби щось важке давить на мене і якийсь незрозумілий смуток та відчай накриває мене, що хочеться плакати і кричати, хоча я сама не розумію чому. Усе довкола втрачає сенс і я відчуваю себе повною невдахою. Я ненавиджу себе і... навіть думаю про те, щоб щось собі заподіяти. 
Віль'ям уважно мене слухає, проте під кінець моїх слів легенько усміхається.
- Це не признак того, що ти хвора. Тобі сімнадцять, і це нормально, що інколи ти відчуваєш себе загубленою і тобі здається, що твоє життя немає сенсу, особливо тут, у цих стінах. Багато підлітків проходять через таке, тому я, радше, б назвав це депресією. Поглянь на мене, я теж намагався вбити себе, але я не хворий диссоціативним розладом.
З повним нерозумінням в очах дивлюся на хлопця, нервово зминаюячи пальці.
- Що ти хочеш мені довести, Віль'яме?
- Нічого...- Він важко зітхає та відводить погляд.- Просто, не завжди все є таким, яким здається на перший погляд. Не потрібно вірити усьому, що тобі говорять. Люди часто брешуть.
- А ти, Віль'яме?
- І я, в тому числі.
- А мені ти брехав?
Віл переводить на мене свої карі очі і кусає губу.
- Віль'яме!- За нами з'являється медсестра.- Тобі пора на прийом до психолога.
Віл неохоче підіймається з лавки і струшує штани.
- Побачимось пізніше.- Коротко кидає хлопець, і рушає за доглядальницею, згодом зникнувши за важкими металевими дверима будівлі.