Розділ 2

Сьогодні я всю ніч не могла заснути. Гучний вереск та шум вривалися у мій сон, викликаючи по тілі неприємні сироти. Мабуть, хтось намагався вирватися назовню зі своєї палати. Мені страшно уявити як спав увесь другий корпус, а я думаю, що то був хтось з них, якщо крики були чутні аж до нас. Як результат: ще більші мішки під очима, паршивий настрій, в'ялість та бажання поспати ще хоча б кілька годин. Незважаючи на це, я вже  одягаю на себе кофту, спостерігаючи,як за вікном повільно встає ранок. Вже за мить, чую характерний та привичний скрип, проте, на цей раз, я на нього не реагую. 
- Енді... Невже ти ображаєшся на мене за вчорашнє?
- Ні.- Я різко повертаюся, і простягаю руку. Саманда недовірливо дивиться на мене та розтулює кулак, висипаючи пігулки мені в долоню. Я закидую їх усіх в рот і випиваю цілу склянку води, перш ніж, мені вдається проковтнути ліки. Після цього, підходжу до календаря і відриваю один лист, відчуваючи спиною як Саманда спостерігає за кожним моїм рухом.
- Скоро літо...- Невимушено промовляє жінка, схиливши голову на бік.
- Круто... Мабуть.- Для мене пора року не грає ніякої ролі. Хіба що, за час перебування тут, можу сказати, що не надто люблю зиму, адже днями тут буває дуже холодно і доводиться повсюди носити за собою ковдру, яка ітак майже не зігріває.
- Ну, гаразд, ходімо... Скоро сніданок.

***
У їдальні уже привичний гамір: усі намагаються якнайшвидше отримати свою порцію, хоча я не розумію за, що вони так боряться. 
- Я прослідкую, щоб твоя тарілка була пуста.- Попереджує Саманда, впихаючи мені в руки тацю. -Якщо знадобиться годуватиму тебе з ложечки. Тобі потрібно їсти, бо худа як тріска.
Я слухняно киваю на усі її слова, хоча в голові уже продумую план втечі, і стаю в чергу. Саманда в останнє коситься на мене своїми великими очима, і прямує до інших пацієнтів, яким більше потрібна її допомога. На цей раз, ситуація покращується і мені дають рисову кашу, а також булочку з невідомою начинкою та чай... Справжній чай. Мабуть, Саманда постаралась. На пів дорозі до столика мене зупиняє Моніка, розгублено розглядаючись по сторонам.
- Емілі? Мені потрібна твоя допомога.
На цей раз, вирішую не виправляти її, адже це не дає ніякого результату, і просто запитую:
- У чому?
- Я ніде не можу знайти свої окуляри.- Засмучено пояснює Моніка, намагаючись розгледіти щось за моєю спиною.
- Але ж вони прямо на ваших очах.- Стримую усмішку, адже жінка все ж таки хвора і не винна у своїх провалах в пам'яті.
Моніка дивиться на мене, наче я щойно відкрила їй Америку, і невпевнено підводить руки до обличчя, торкаючись пальцями чорної оправи аксесуару.
- І справді.- Вражено та радісно вигукує жінка.
- Дякую, Енді. Дав би тобі бог здоров'я!
На цей раз, час дивуватися настає для мене, адже старенька нарешті згадала моє ім'я. 
- Немає за що.- Кричу у відповідь, проте сумніваюся, що вона мене чує, радісно прямуючи до свого столика, що роблю і я.
Ця бабуся така життєрадісна та приємна, тому дуже прикро, що вона страждає таким важким психічним захворюванням.
На превеликий для мене жаль, сьогодні надворі погана погода, ще від ночі не перестає лити дощ, тому погуляти не вийде. Щоб мені не було так нудно перечікувати погану погоду, я витягаю з задньої кишені спортивних штанів невеличкий блокнот та олівець, які прихопила з собою завчасно, і відкладаю поруч з тацею на стіл.
Насолоджуючись чаєм, я займаюся своєю улюбленою справою - спостерігаю за пацієнтами. Уже через кілька хвилин розумію, що від учора нічого не змінилося, тому все ж відкриваю блокнот та оглядаю їдальню, у пошуках чогось, що мені буде цікаво намалювати. Так, як хворих я малювати не люблю, тому вирішую зупинити свій вибір на нашій кухарці. Ну, звичайно, якщо б вона менше рухалась і крутилась,було б значно краще, але нічого. Я піднімаю погляд, щоб змалювати овал обличчя жінки, проте мою увагу привертає хлопець, який заходить у приміщення. Усіх хворих  я знаю по іменно, тому впевнена, що раніше його тут не було. Вздовж його щоки тягнеться кілька подряпин, а через закочені рукави кофти, видніються синці. Хлопець байдуже приймає піднос, ,який йому подає доглядальниця і нишпорить очима по кімнаті, шукаючи вільний столик, яких тут впринципі не так і багато. Його погляд на декілька секунд затримується на мені, а вже за мить, він впевнено крокує в мою сторону. Я вся напружуюся, стиснувши у руках чашку, і молюся, щоб він пройшов повз, проте це не стається.
- Привіт.- Невпевнено вітається хлопець, опустивши свій піднос на стіл.
- Привіт.- Стримано відповідаю , і опускаю погляд вниз, продовжуючи пити чай. Незнайомець полегшено зітхає мабуть, зрозумівши, що я принаймні вмію говорити, і сідає навпроти мене. 
- Що малюєш?- Байдуже запитує, намагаючись розгледіти мої каракулі. Я вказую олівцем на товстеньку жіночку, яка сумно зітхає, спершись на прилавок, і обличчя хлопця відразу скривлюється, виражаючи огиду.
- Фу, краще б мене намалювала.- Він різко випрямляє спину та широко усміхається.- Подивись, який я красивий.
- Ну... Тут можу поспорити, але самооцінка в тебе, справді, на висоті.- Не відводячи погляду від сторінки, заперечую, ледь стримуючи усмішки. Насправді, я можу назвати його доволі привабливим: глибокі карі очі, коротке темне волося, зібране в акуратну зачіску, тонкі губи, дружелюбна усмішка, широкі плечі. Блідий та худющий Карлос і рівнятися з ним не може. Проте, цей хлопець з перших секунд зацікавив мене не так своєю зовнішністю, як життєрадісністю та веселістю. Я ще не зустрічала тут таких позитивних людей. А ще він виглядає... Ем... Нормальним?
- Ой, чи багато ти знаєш. Я мрія кожного художника, тобі варто задуматись.
На губах мимоволі з'являється легка усмішка, але я не відводжу погляду від блокнота, а олівця від аркуша, вимальовуючи акуратними штрихами силует жінки.
- Тож, розкажи щось про себе, юна художнице.- Невимушеним голосом просить хлопець, а я на мить завмираю та сильніше стискаю олівець у руці.
- Моє ім'я Енді Тернер і мені сімнадцять.-  Ці слова монотонна та швидко злітають з моїх вуст і мій новий знайомий запитально зводить брови .
- І це все?
- А, що ти хочеш почути?
- Ну наприклад... Чому ти тут, Енді?
- У мене диссоціативний розлад ідентичності.
- Пояснила.- Він киває, та опускає погляд на тарілку, байдуже мішаючи ложкою кашу.
- Роздвоєння особливості, якщо простіше.- Після моїх слів, хлопець різко підводить голову і зацікавлено дивиться на мене, що мені стає не комфортно, тому намагаюся перевести тему.
- А, як щодо тебе?
- Моє ім'я Віль'ям і мені дев'ятнадцять.
- Не знущайся наді мною.- На моє прохання Віль'ям сміється та відводить погляд у вікно.
- То чому ти тут, Віль'ям?- Що ж, тепер час сміятися настав для мене.
- Через спробу самогубства.- Спокійно відповідає хлопець, а мене його слова сильно дивують, адже він аж ніяк не схожий на проблемного підлітка, який знаходиться в депресивному стані. Навпаки, я б сказала, що Віль'ям найпозитивніша людина, з якою я знайома( а серед моїх знайомих тільки персонал та пацієнти), хоча ми і спілкуємось не так довго.- Мама вирішила, що тут мені зможуть допомогти краще, аніж вона змогла б.
- А чому... Ти зважився на такий рішучий крок?- Невпевнено запитую, боячись перейти межу та зачіпити почуття хлопця. Проте, риси його обличчя ніяк не змінюються, і перш ніж заговорити, він підносить до губ чашку з чаєм та робить невеликий ковток.
- Проблеми в школі, конфлікти з вчителями та батьками, знущання з боку однокласників, ненависть до самого себе...
- Ти зараз перелічуєш мені типові параної та вигадані проблеми підлітків, а я хочу почути саме твої причини.
- А з чого ти взяла, що я не типовий підліток з типовими проблемами?- Віль'ям дивиться на мене пронизливим поглядом, очікуючи відповіді, а я стискаю губи, обдумуючи, як краще відповісти.
- Я відчуваю це.- Не знаходжу інших слів і байдуже  знизую плечима. 
- Я думаю на перший раз достатньо інформації.
Хоча мені й дуже хочеться дізнатися про справжні проблеми хлопця,  вирішую більше не допитуватись і не наполягати, якщо він цього не хоче.
- Тернер! Що це в тебе в руках?- Раптом сердито кричить якась жіночка в халаті і я зі здивування дивлюся на предмет, стиснутий між моїми пальцями.
- Олівець.- Невпевнено відповідаю, не розуміючи значення її запитання.
- Негайно віддай його мені або ж відсядь від Віль'яма.- Цілком серйозно наказує жіночка, що ще більше вводить мене в подив.
- Це ж просто олівець, Брітні.- Невдоволено бурчить Віль'ям і закочує очі.
- Нічого не знаю. Мені віддано наказ тримати усі гострі предмети подалі від тебе. 
- І, що ж, на твою думку, я можу зробити з олівцем?
-Проколоти вени, засунути в око чи ще кудись, тобі видніше.
- Серйозно? То в кого ще після цього проблеми з психікою?- Глузливо запитує Віль'ям.- Я б навіть до такого не додумався.
- Ще одне слово, і я сама запхаю тобі цей олівець сам знаєш куди.
- Можливо, ти ще ложку у мене забереш, про всякий випадок, бо я ще ненароком можу запхати її в горло і подавитись чи щось таке.
- Ну все, ти мене дістав.- Злісно випалює Брітні і, вирвавши з його руки ложку, а у мене ще й в додачу олівець, поспішно йде геть, голосно стукаючи маленьким каблуком по плитці.
- Та пішла ти.- Шепоче Віль'ям, і тицяє їй у спину середній палець, а я закриваю рот долонею, щоб ніхто не чув мого сміху, проте я все ж привертаю увагу хлопця.
- Вибач, я принесу тобі нову ложку.
- Ні!- Раптово вигукую, і хапаю Віль'яма за руку, коли він підіймається з лавки. Хлопець усміхається, і сівши на місце, відсуває свою тацю на бік. А я радію, що тепер маю пояснення для Саманди, чому я майже нічого не з'їла. Згодна, що слова: " Злісна горогона в халаті вкрала мою ложку", звучать не дуже, але це хоча б щось.
- Бут!- Ми обоє повертаємось у бік звідки пролунав крик, і бачимо дівчину в білому халаті з планшеткою в руках. Схоже вона звертається до Віль'яма. Чомусь мені стає дуже смішно, і здається мене почула вся їдальня.
- Ну ось...- Невдоволено та ображено шепоче Віл.- Чому усі сміються з мого прізвища.
- Почекай, ти називаєшся Віль'ям Бут( примітка: boot з англійської - черевик)?
- Бутт, щоб ти собі знала,дві букви "т", так що я ніякий не черевик.- Намагається пояснити хлопець, проте мені стає ще смішніше.
- Ой, та йди ти. От побачиш, колись я зміню собі прізвище на Ді капріо чи Роналду, а ти так і залишишся просто Тернер.
- Бут!- Нетерпляче повторює дівчина, тупнувши ногою, і мене накриває новий приступ сміху. Віль'ям сердито підіймається з місця, ображено глянувши на мене, і підходить до помічниці, яка відразу виводить його геть.
Після цього, усмішка з мого обличчя зникає, і я вмить стаю серйозною. Таке дивне відчуття... Коли я в останній раз сміялася? А чи сміялася я взагалі? За час перебування тут - ніколи, а зараз... Цей хлопець не встиг пробути зі мною й десяти хвилин, як уже зміг підняти мені настрій і... Я наче забула, де знаходжусь. Так, ніби сиджу в якомусь кафе, в центрі Вашингтона та розмовляю з найкращим другом. Довкола сидять нормальні люди, зі своїми проблемами та турботами, а не божевільні. А зараз я озираюся довкола і бачу Бріану, яка сховалася в куточку, боязко поглядаючи на інших, Мартіна, який не може втримати ложку в руці, через те, що в нього трусяться руки, і реальність накриває мене з головою , змушуючи згадати, де знаходжуся насправді. Чомусь на душі стає сумно і хочеться повернути ці декілька хвилин назад, щоб ще хоча б на мить забутися, відволіктися. 
- Енді, я ж казала, що ти маєш з'їсти усе.- Переводжу погляд на Саманду, яка сідає поруч, і намагаюся повернути звичний для мене вираз обличчя, щоб уникнути запитань зі сторони жінки.
- Так, пам'ятаю. Проте, здається, що я забула взяти столові прибори.- Все-таки вирішую, що відмовка про горгулію звучатиме безглуздо.
- Якщо ти думаєш, що я сліпа, то ти помиляєшся.- Ледь помітно усміхаючись, говорить Саманда.
- До речі... А, що то за хлопець? Я раніше його тут не бачила.
- Віль'яма привезли сьогодні вночі. Він намагався вкоротити собі віку, стрибнувши з вікна багатоповерхівки, тому  місіс Бутт вирішила, що лікування піде йому на користь.- Зараз мені вже не до сміху. Мене все ще хвилює питання про те, що штовхнуло Віла на цей крок. Ви ж знаєте - я привикла знати кожну дрібницю.
- І я б радила тобі з ним не спілкуватись.
- Чому?- Здивовано запитую, різко піднявши погляд на жінку.
- Сама подумай: хлопець намагався вчинити спробу самогубства, у нього ціла купа негативних думок та депресивний стан. Його компанія ніяк не допоможе тобі в одужанні, а навпаки, цей хлопчина, ще й може тебе підговорити до чогось такого.- Я було хотіла заперечети, але передумала і кивнула. Те, що сказала мені Саманда зовсім не вписується у моє уявлення образу Віль'яма, здається, що він є повна протилежність її словам. Але, хтозна, я знайома з ним не так довго, тому впевнена, що ще багато чого не знаю.
- Гаразд, я принесу тобі ложку, а ти нарешті нормально поїж.- Вирішує Саманда, і не на довго мене покидає. Я сумно зітхаю, дивлячись на кашу, яка вже майже охолола, і думаю, яким чином маю змусити свій шлунок прийняти її.