Розділ 1

Порив холодного вітру проривається у мій сон, змушуючи відкрити очі та сильніше загорнутися у теплу ковдру. Штори розвіваються від вітру, який надходить з відчиненого вікна, а я ніяк не можу змусити себе піднятися з ліжка. Противний скрип привертає мою увагу і я переводжу погляд на двері.
- Доброго ранку, Енді!- Весело вітається Саманда, заходячи всередину кімнати. Я дивуюся бадьорості та усмішці цієї жінки, які дуже часто прикрашають її обличчя, адже: що веселого у цьому місці?Я маю на увазі: ходити пасмурними коридорами і щодня вислуховувати божевільні розмови пацієнтів, при цьому знаходити для себе приводи для радості - це дуже важко, я думаю. Мабуть, працювати помічницею у психлікарні - це одна з найгірших професій і я б просто збожеволіла на її місці, а хоча, чекайте... Я ж ітак божевільна, в якомусь сенсі. Дівчинка, яка намагалася  вбити себе, при цьому навіть цього не усвідомлюючи-такі слухи ходять про мене тут, і частково вони правдиві, а, можливо, й повністю, не знаю. Все, що мені відомо, це те, що я - Енді Тернер, мені сімнадцять і я страждаю роздвоєнням особистості, проте, навіть це мені розказала Саманда. Вона казала, що моя втрата пам'яті пов'язана з тим, що я довбала себе головою об стіну, допоки не втратила свідомість - вибрики моєї темної сторони, як я це називаю. Я не можу спростувати або підтвердити ці факти, адже нічого не пам'ятаю - жодної дрібниці. Я не пам'ятаю своїх батьків, друзів, дім, чим полюбляла займатися та який мій улюблений фільм - нічого зі свого життя. З розповідей Саманди я дізналась, що мої батьки загинули, коли мені було п'ять, тому усе своє дитинство я провела в дитячому будинку. Так дивно, у мене навіть не виникає почуття жалю до них, адже я зовсім не пам'ятаю своїх батьків. Знаєте, діти іноді запам'ятовують хоча б якусь дрібницю, чи то голос, очі, усмішку, а я не пам'ятаю нічого, і не знаю, що відбувалось зі мною після їх смерті. Для мене існує тільки теперішнє.
- Як спалось? Що снилось?
Я ліниво сідаю на ліжку та приймаю з рук жінки чергову порцію пігулок, а вона, тим часом, наливає мені у склянку воду . Доводиться запихати у себе ліки, хоча у мене вже давно зникло бажання будь-який раз відчувати цей противний смак на своєму язиці, який ще деякий час залишається у роті.
- Чому у тебе знову відчинене вікно? Хочеш захворіти?- Докоряє Саманда, і відразу кидається зачинити вікно.
- А довго мені ще доведеться приймати ці ліки?- Проігнорувавши її запитання, невпевнено цікавлюсь і опускаю погляд на ноги, які байдуже звисають з краю ліжка.
- Ти хвора, Енді.
- Я знаю, просто...- Все ще не підіймаю погляду і прикусую губу.- Уже пройшло пів року мого лікування, і мені цікаво скільки ще часу це займе.
- У тебе нестабільна психіка і ми не знаємо чого очікувати, якщо ти припинеш приймати ліки. Бачиш, ти вже давно не відчуваєш присутність другої особистості, і все це завдяки лікуванню.
Я неохоче киваю і підводжу голову, зустрічаючись з суворим поглядом карих очей.
- Одягайся. Я почекаю тебе в коридорі.
- Навіть не хочеш перевірити чи я проковтнула таблетки?- Зупиняю Саманду біля дверей своїм неочікуваним запитанням і трохи розслабляюся, коли вона знову починає усміхатися.
- Я довіряю тобі, Енді...А ти мені?
- Звичайно.- Впевнено відповідаю, дивлячись їй прямо у вічі. Вона дарує мені дружелюбну усмішку та виходить за двері. Саманда, мабуть, єдина людина, яка стала моїм другом тут. Щоправда, ще є Моніка, але з нею ми познайомимось трохи пізніше.

Нрешті відкидаю у бік ковдру та торкаюся босими ногами холодної плитки. На кріслі висить уже звичний для мене одяг і вибирати вбрання не приходиться. Одягаю поверх футболки сіру мішкувату кофтину, а на ноги спортивні штани і тапочки такого ж кольору. Перед виходом виконую свій щоденний ритуал: підходжу до маленького календарика, який висить на стіні та відриваю одну сторінку. Завдяки йому я знаю який сьогодні день та число, що не може мене не радувати. На деяку мить мій погляд затримується на малюнках, які розвішані по всій стіні. Жаль, тільки, що олівець зливається з кольоровою гамою кімнати. Насправді, моя палата є досить непоганою: під ногами великі квадрати сірої плитки, над головою біла стеля( тільки одна маленька тріщина ховається у самому куті, але вона мене зовсім не засмучує), по боках сірі стіни, ліжко з металевими бильцями та, на щастя, чистою постіллю, а також самотня приліжкова тумба та невеличкий столик, до якого відведений стілець. Доволі розкішно, як для психлікарні, тому скаржитись на відсутність умов проживання - я не можу.

За дверима на мене вже чекає Саманда і відразу веде вздовж сірим коридором. На щастя, стіни тут не покритті цвіллю та не понищені часом, проте все ж традиція похмурості та домінування сірого у таких закладах мене трохи дратує. Пацієнти ітак ходять, наче привиди, то ще й сама будівля нагнітає своїм дизайном. Я заходжу у самотнє приміщення ванної, де, чомусь, мало хто буває зранку, і зупиняюся біля умивальника. Взагалі, я здивована таким ставленням до мене. Не думала, що у божевільних є право нормально вмитися зранку та ввечері, але мені надали таку можливість, за що я безмежно вдячна. Набираю в долоні трохи води, яка відразу втікає крізь пальці, та умиваю обличчя. Погляд мимоволі затримується на відображенні дівчини в дзеркалі. Торкаюся пальцями синців під очима, які найбільше виділяються на фоні блідого обличчя, і заправляю пасмо довгого темного волосся за вухо. Іноді, Саманда заплітає мені щось, але частіше у неї немає часу. Навіть зараз я відчуваю нетерплячість у її німому мовчанні, що змушує мене припинити витріщатися на себе в дзеркало, і приступити до чищення зубів.
***
Після усіх водних процедур ми прямуємо у їдальню. Тут уже Саманда покидає мене і переключається на інших пацієнтів. Я стою з самотнім підносом, очікуючи, коли на нього покладуть мій сьогоднішній сніданок. 
- Доброго ранку, Моніка.- Усміхаюся, коли з-заді мене зупиняється старенька жіночка, років десь під сімдесят.
- О, Еббі!- Радісно вигукує вона, торкаючись моєї руки своїми зморшкуватими пальцями.
- Я Енді.
- Так , точно, Енді.
- Моніка!- Кличе жінку доглядальниця і вона здивовано повертається в її сторону.- Я вже взяла вам сніданок.
- Ах, я забула.- Розгублено відповідає Моніка ,поки її ведуть за стіл. А я, помітивши тарілку з вівсяною кашею на своїй таці, вирушаю до самого дальнього столика, з якого найкраще видно усю кімнату. Моніка страждає хворобою Альцгеймера. Саме вона подарувала мені той календар, але, мабуть, уже й сама не пам'ятає про це. Мені часто стає цікаво: що творится в її голові? Про що вона думає та чим переймається. Адже, мабуть, це так жахливо: забувати про те, що з тобою було вчора чи ще якісь важливі події. Так, я не пам'ятаю нічого про своє життя до божевільні, але я хоча б пам'ятаю, що робила вчора. Та тут, впринципі, і запам'ятовувати нічого: кожен мій день нічим не відрізняється від попереднього. 
Снідаю я рідко, адже переважно вівсянка пересолена або прісна, але спостерігати за людьми мені подобається. Це, мабуть, єдина причина чому я сюди приходжу. У кожного своя історія, свої причуди. Я намагаюся запам'ятати кожну дрібницю, можливо, таким чином, заповнюючи пустоту в своїй голові. От, Білл, наприклад, уже впродовж цілого тижня читає книжку, при цьому, перебуваючи на одній і тій самій сторінці щодня. За такий час можна вже вивчити її вміст на пам'ять, але, мабуть,йому цікаво, хтозна. У Мері,через хворобу та нерви, випало волосся, тому вона, завжди носить з собою маркер, щоб, кожного разу, як побачить своє відображення у дзеркалі, домалювати його. Людей, мого віку тут майже немає. Я знаю тільки двох: Карлоса та Бріану. Карлос завжди видавався мені дивним, а нещодавно я дізналася, що у нього біполярний афективний розлад або ж маніакальний психоз - як вам завгодно. Інколи він мовчки сидить в куті кімнати і вирішує якісь премудрі задачі, увесь час нашіптуючи незрозумілі для мене слова, але частіше він буває агресивним та роздратованим. Думаю у нього серйозні проблеми з гнівом, тому його періодичні погляди в мою сторону- лякають; також є Бріана і у неї - епілепсія. Я чула, що у бідолахи помер хтось з рідних , тому тепер приступи у дівчини трапляються ледь не що два дні. Вона відмовляється спілкуватися з будь-ким і ненавидить коли до неї торкаються, тому більшість часу, як і я, проводить десь у тихому куточку. Зважаючи на попередній опис їх біографії, у мене не виникає бажання дружити з ними.
Взагалі, ці всі люди ще доволі нормальні. Є другий корпус і там тримають самих неврівноважених. Нам ніколи не дозволено навідуватись туди і там посилена охорона та, я впевнена, ще гірша обстановка. Я, по суті, теж б мала знаходитися там, а не серед цих душевно хворих людей похилого віку, проте Саманда сказала, що в мене ітак занадто травмована та нестабільна психіка, тим паче мені уже набагато краще.
- Ти не вийдеш звідси, поки не доїш усе.- Попереджає Саманда, промчавшись повз мене, мов куля. Я з неприхованою відразою запихаю дві ложки каші в рот, і користуючись тим, що жінка зайнята годуванням старенької бабусі, швиденько покидаю їдальню. На щастя, за мною тут не влаштоване цілодобове слідкування і я можу виходити на подвір'я будівлі коли захочу. Насправді, тут я і люблю проводити більшу частину свого часу. На відміну від пасмурної та депресивної обстановки всередині психлікарні, тут все доволі життєрадісно. Ну, якщо не брати до уваги високий кам'яний паркан з колючими дротами під напругою. Тут ростуть дерева, кущі, навіть деякі квіти, адже хворим корисне свіже повітря. За більшістю пацієнтів тут передбачається цілодобовий догляд. От, наприклад, зараз на прогулянку виводять Генрі з наручниками на руках, що не може не викликати страху. Він з іншого корпусу, проте говорить, що дерево, яке росте на нашій стороні є священним і він повинен сидіти тільки під ним, інакше ніколи не покине свою кімнату. Чесно, я навіть не знаю, що він знайшов у ньому- звичайнісіньке деревце з дрібними зеленими листочками, назва якого мені навіть не відома. Генрі увесь час виводять в одній і тій самій годині і тільки по середам, тому довгий час я саме завдяки цьому орієнтувалась у днях. Мені водночас і цікаво, і страшно спостерігати за ним зі своєї самотньої дерев'яної лавочки, в кінці саду. Періодично він здригається у незрозумілих судомах та шепоче щось незрозуміле собі підніс. Іноді мені здається, що навіть на іншій мові. Можливо, це все вигадки моєї уяви, але я вже нічому не дивуюся. Якщо б ви провели й кілька годин у цьому місці, то допомога, щонайменше психолога, знадобилась б і вам.
Атмосферу, якою просякнуте це місце, важко описати. Часом я чую пронизливі крики, часом стогін, божевільний сміх, закам'янілі бліді лиця, тихий нерозбірливий шепіт, шалені погляди, різкі безпричинні рухи, страх, відчай, паніка, безумство. Ти не знаєш чого очікувати, вони можуть повестися як завгодно, це ще одна причина чому я увесь час намагаюся знаходитися в тіні. Спершу, це звичайно, мене неабияк лякало і я задавала собі запитання:" Невже, я виглядаю так само як і вони? Невже, я схожа на них?", проте відповіді на це я не знайшла і досі. Я не знаю хто я: добра чи зла, божевільна чи адекватна, спокійна чи навіжена. Зараз, я вже звикла до цього і якось легше сприймаю поведінку хворих, проте інколи вони лякають мене до чортиків. 
Єдиними розвагами тут для мене є читання та малювання. Проте, переважно Саманда підсуває мені всілякі любовні романи. Перечитавши за пів року близько двадцяти книг такого типу, я вже можу передбачити сюжет наступної наперед,тому читати таке стає все нудніше. Одного разу, все ж, мені вдалося дістати у Моніки книгу Стівена Кінга - хоча б якась розвага була. Свої художні вміння за пів року я розвинула досить не погано. Саманда періодично поповнює мій запас паперу та олівців, тому він не вичерпується. Я малюю:  інтер'єр, речі, рослини, персонал, навіть священне дерево Генрі намалювала, одним словом, все, що бачу, окрім пацієнтів - не хочу, щоб на стіні у моїй палаті висіли лиця божевільних. Чорт, це так дивно: я говорю про них з якоюсь відразою та зневагою, хоча сама така ж. 
Зараз в моїх руках, на щастя, якийсь детектив Агати Крісті. Я намагаюся нарешті зосередитися на книзі, проте мої думки перебувають в якомусь іншому місці. Переводжу погляд на кам'яний паркан і вдивляюся у те, що знаходиться за ним, намагаючись розгледіти хоча б щось. Саманда казала, що ми знаходимось десь на окраїні Вашингтона: довкола тільки поле та самотня покинута дорога, а далі - ліс. Ми подалі від цивілізації та нормальних людей. 
З одного боку, я не хочу прожити залишок свого життя тут, навіть не маючи поняття про те, що ховається за висотами "грат", але з іншого боку, куди мені йти? Я не маю ні сім'ї, ні роботи, ні житла, ні фунта у кишені, і ані найменшого поняття про те, як вижити у цьому світі. Іноді, я сумую за батьками, хоча, можливо, не пам'ятала їх і до цього.Не знаю, мені хочеться пам'ятати хоча б щось: усмішку, тепло очей, дотик, силует, обличчя, хоча б найменшу деталь. А я не знаю нічого, тому відчуваю себе, в якомусь сенсі...загубленою?  Дуже важко дивитися на себе в дзеркало, перебувати у власному тілі і при цьому не розуміти хто ти є і чого хочеш. Я нічого не знаю про себе. Можливо, я була жорстокою і гнилою, а можливо, доброю та щирою - не знаю і не розумію, ким мені бути зараз. Всередині якась пустота і я не маю чим заповнити її. Здається, що я знаю і розумію кожного пацієнта краще, аніж себе саму, і це лякає. Таке відчуття, наче я не особистість і у мене немає душі - тільки тіло. Це складні та незрозумілі почуття й для мене,тому не знаю чи змогли зрозуміти їх ви.
Інколи мені сняться сни: я бачу різних людей, незнайомі будівлі та вулиці. Саманда сказала, що це можуть бути спогади з минулого, але вже більше місяця мені нічого не сниться, тому я не змогла зберегти в голові ті невиразні швидкоплинні картинки та образи.
***
- Енді!- Повертаюся на голос Саманди, яка мчить до мене, замотавшись у білий светер.- Ти увесь час тут сиділа? 
Я озирнулась довкола і побачила, що надворі стає дедалі темніше, а на вулиці нікого немає.
- Ти пропустила обід і вечерю...
- Я не голодна.- Чесно призналась я, адже за увесь день думала про це найменше всього.
- Ти в порядку?- Насторожено поцікавилась Саманда.
- Я просто зачиталась: книга дуже цікава.
Жінка глянула на книжку у моїх руках і неоднозначно кивнула. Я швидко закрила її, коли помітила, що "читаю" догори ногами.
- Гаразд, ходімо всередину. Подивимося, що залишилось на кухні після вечері.- Я неохоче підіймаюся з лавки, сумно зітхаю та повільно крокую за Самандою. 
Коридори  пусті: в такий час усі пацієнти уже в палатах, і це мені подобається. Кожного дня я чекаю вечора - такої тиші та спокою. Пасмурні коридори освітлюються слабким світлом, надворі ще більша тиша, яку перебивають нерозбірливі крики птахів - саме в такі моменти, я можу уявити, що тут більше немає нікого, окрім мене, або ж я у зовсім іншому місці. Уявляю себе нормальним підлітком, без психічних відхилень, з сім'єю, друзями та спокійним життям. Немає сірих стін, кам'яної огорожі, колючих дротів, божевільних, але... Навіжені крики та сміх часом вриваються в мої мрії, змушуючи згадати, де я знаходжусь насправді і, ким я є. І , якщо для когось психлікарні це моторошні будівлі в серіалах, іграх, фільмах жахів - то для мене це буденність.
За роздумами, навіть не встигаю помітити як уже опиняюся в приміщенні їдальні і сиджу за столом.
- Глянь, що я маю!- Весело промовляє Саманда і я переводжу на неї задумливий погляд, помічаючи в її руках тарілку з печивом. 
Мій настрій відразу підіймається і  я тягнуся за солодким, як тільки посудина "приземляється" на стіл разом з чашкою ароматного чаю( будь- які солодощі тут велика розкіш). Взагалі, зазвичай, цей трав'яний напиток не смачний. Мабуть, тут слідують звичному рецепту: один пакетик на цілий казан води. Проте, сьогодні Саманда зробила мені "справжній" чай, не пожалівши нічого, а зараз, задоволена своєю працею жінка, сидить навпроти мене і з усмішкою спостерігає з якою охотою я поглинаю вечерю. Тільки зараз зрозуміла наскільки була голодною.
- То, що тебе тривожить, Енді?- Я завмираю з чашкою біля губ і зі здивуванням помічаю як швидко веселий настрій Саманди змінився на серйозний.
-Все в порядку.
- Я ж бачу...
Я втомлено зітхаю і, відклавши чашку в сторону, ховаю руки під стіл.
-  Знаєш, я божевільна і знаходжусь у психлікарні з купою навіжених, тому, так, у мене є багато приводів для тривог.
- Давай я позбавлю тебе половини з них...Більшість людей, які страждають на роздвоєння особистості, а ти знаєш, що таких дуже мало...
- Так, я щасливчик.- Сумно усміхаюся, опустивши погляд вниз.
- Створюють у своїй голові особу, яка може справлятися з проблемами краще за них самих.- Не звернувши уваги на мої слова, продовжує жінка.- Твій випадок трохи складніший: твоє альтер его, якщо можна так сказати, намагається «витіснити» тебе з твоєї ж підсвідомості, ви не можете жити мирно, як це буває у більшості випадках, і постійно ведете боротьбу... Якщо ти хочеш покращити свій психологічний стан, ти повинна розібратися ким ти є насправді: слабкою та безпомічною чи сильною та впевненою у собі, повинна дізнатися якою з двох особистостей є ти і побороти свої...страхи.
- Говориш так, ніби це дуже легко.
- Звісно, що не легко... Але ти повинна розуміти, що... твоя хвороба невиліковна, тому ти можеш тільки приглушити її прояви ліками та власним настроєм.
- Ти взагалі сама зрозуміла, що сказала?- З повним нерозумінням та презирством глянувши на Саманду, трохи голосніше, ніж передбачалося, запитую я.- Спершу, ти даєш мені надію,говорячи про те, що я можу одужати, якщо захочу , а потім говориш, що це неможливо і я повинна змиритись.
- Я...- Саманда знервовано поправляє волосся і проводить долонями по обличчю.- Тобі пора у кімнату.
- Звичайно.- Сумно погоджуюся і підіймаюся з місця.- Дякую за вечерю- я сита по горло.- Прямую на вихід з їдальні, стиснувши від злості кулаки, проте, все ж, не стримуюсь та зупиняюсь на пів дорозі, повертаючись до жінки.
- Я вже давно змирилась, що ніколи не зможу жити нормальним життям і ніколи не стану нормальною. Мені доведеться жити з цим, і з розумінням того, що в будь-який момент я можу нашкодити собі, або й вбити під час проявів моєї " темної сторони", але тобі не обов'язково постійно мені про це нагадувати... Я знаю, що хвора, знаю, що божевільна, знаю, що моя психіка нестабільна і я безнадійна та приречена на вічні муки... Знаю, Самандо, якщо ти це хотіла почути.- На мої слова жінка тільки стискає губи в тонку лінію і дивиться на мене таким жалісним поглядом, що мене починає нудити, тому стараюся поскоріше дістатися до своєї кімнати, прямуючи темними коридорами, в яких я орієнтуюся й з заплющеними очима.  Тільки, коли мої ноги переступають поріг палати, я дозволяю собі дати волю сльозам і падаю на ліжко. Наволочка від подушки відразу впитує солоні краплі. 
Буває, мене мучать такі запитання:: " За, що мені це все? Якими гріхами я заслужила таке життя?" Проте, ясна річ, я не знаходжу відповіді. Що, я можу знати і розуміти, якщо я навіть не знаю, хто я така. У мене немає минулого, яке б я пам'ятала. Я ніхто і майбутнього у мене теж немає. Це безвихідь і я не знаю як з неї вибратись. Все моє життя обмежується височезною огорожою, сірими стінами, книгами та спостереженнями за божевільними. Я мрію побачити, що ховається за безлюдною дорогою та лісом, там де кипить життя, хочу побачити місто, завести невимушену розмову з якимось американцем чи туристом, скуштувати нормальну їжу. Проте, мабуть, це все тільки й залишиться моїми безглуздими мріями. Я змирилася зі своєю долею і намагаюся звикнути до такого життя, проте  бувають ось такі моменти, коли стає важко миритися і почуття власної безпомічності зводить мене з розуму.