Розділ 10

У залі зависає незручна тиша. Абраменки обпалюють мене здивованими поглядами, а у повітрі відчувається напруження. Я картаю себе за те, що назвала Ярослава по батькові й змовчала, що він мій наречений. Хитаю головою:
— Мамо, я заручена не з Марком, а з Ярославом.
Мої рідні якось недовірливо дивляться на чоловіка. Боюся, щоб хтось з них не наголосив на нашу з ним різницю у віці. Я округлюю очі й сподіваюся вони зрозуміють мій сигнал. Першою отямлюється Богдана. Вона складає руки на животі:
— А, тепер все зрозуміло. Вибачте за цю незручність. Просто Діана сказала нам, що Кіра заручилася зі своїм директором. Імені вона не називала, от ми і подумали не на того нареченого.
— Не страшно, — Ярослав бере мене за руку. — Я й сам розумію, що по віку Кіра більше підходить Марку, вони майже однолітки, але, як кажуть, для кохання вік не важливий. Прошу, сідайте за стіл.
Всі розміщуються за столом. Я сідаю біля Ярослава, а Марк, наче навмисно, вмощується біля мене. Не минуло й дня, щоб я не згадувала той поцілунок у готелі. Присутність цього чоловіка бентежить і я мушу визнати, що бажаю його цілувати. Намагаюся заспокоїтися та проганяю від себе недоречні спогади. Ярослав продовжує розповідати романтичну байку:
— Після смерті дружини, я гадав, що більше ніколи не одружуся. Я кохав Ніну, у нас народилося троє дітей і коли хвороба забрала її у могилу, важко переживав втрату. Проте минуло сім років і я знову закохався.
Ярослав стискає мою руку, а Марк чомусь супиться. Йому явно не приємно дивитися, як батько приділяє мені увагу. Припускаю, він ще не змирився з втратою матері. Ярослав відпускає мою руку та наливає алкогольні напої у бокали. Богдана поспішно відмовляється:
– Я не буду, годую груддю малюка. Зізнаюся, заміжжя Кіри стало для мене несподіванкою. Вона тільки місяць тому розлучилася з Назаром. Вони зустрічалися три роки і я гадала, що зрештою Кіра вийде заміж за нього.
Мені хочеться чимось закрити сестрі рота. От хто її за язик тягне? Абраменки знову обпікають мене колючими поглядами. Я опускаю голову та виправдовуюся:
— Не місяць, а трохи більше. Зараз це не має значення.
— Ми нічого не чули про Назара, — Злата помітно пожвавлюється. — Виявляється Кіра швидка дівчина. Тату, а скільки ви з нею зустрічаєтеся?
В очах дівчини сяє переможний вогник. Вона гордо задирає голову, демонструючи свою перевагу. Мабуть, вважає, що я зраджувала Абраменка і впевнена, що зараз буде скандал, а весілля скасується. Ярослав зберігає спокій та сідає на місце:
— Близько місяця. Я давно придивлявся до Кіри, вона чудовий працівник та вродлива дівчина. Якось вона була засмучена. Я поцікавився, що сталося. Кіра розповіла, що розійшлася з хлопцем. Вирішив її втішити. Слово за слово і я зрозумів, що це та жінка, яку я хочу бачити біля себе. Знаю, можливо ви скажете, що ми надто мало зустрічаємося для одруження, але життя надто коротке. Ми пізнаємо одне одного у шлюбі. Іноді люди зустрічаються роками, а після одруження розлучаються, тож тривалість зустрічань не має значення, — Ярослав підіймає бокал. — За знайомство.
Ми цокаємося. Чоловік говорить переконливо і я сама ледь не вірю у його казку. Розумію, що перед мною дорослий зрілий чоловік і це тішить. Набираю у тарілку салат, сподіваюся більше не чути незручних тем. Мій тато супиться:
— Я так розумію, ви з Кірою живете як подружжя. Коли весілля?
— Ми ще не планували, — одразу відповідаю. — Може весною? Люблю, коли цвітуть сади.
— Ти хочеш відкласти весілля майже на рік? Зараз літо, — мама обурюється. Так, саме з таким розрахунком я назвала весну, а не через сади. Богдана сміється:
— Я б на твоєму місці так не затягувала. Ярослав чоловік видний, за цей час може собі й молодшу дружину знайти.
Мені хочеться її прибити. От, хто вкотре тягне Богдану за язик? Ярослав демонстративно притискає мене до себе за плече:
— Ми одружимося восени. Я дізнаюся у ресторанів вільні дати й ми визначимося. Я теж не думаю, що варто зволікати до весни.
— Витрати на весілля поділимо порівну? — батько явно нервує і подумки підраховує збитки.
— Не хвилюйтеся, витрати повністю беру на себе. Заплачу і за ваших гостей. Мені нічого не шкода для Кіри, — Ярослав стискає мою руку.
— Кіро, я не бачу персня та твоєму пальчику. Невже загубила? — у голосі Богдани відчувається здивування.
Тамую подих і не знаю, що сказати. Якось я не подумала про обручку, яку зазвичай чоловіки дарують на заручини. У випадку з Абраменком вона повинна бути золотою з дорогим діамантом. Проте замість неї у мене на безіменному пальці нічого немає. Хочеться й справді сказати, що загубила, але Ярослав мене випереджає:
— Ми ще не купляли обручки. Оберемо їх разом.
— Я говорю не про обручки, а про каблучку, яку дарують на заручини, — Богдана тисне, йде напролом мов бойовий танк.
Я округлюю очі, таким чином подаю сестрі сигнал зупинитися. Абраменко погладжує мене по руці, а я відчуваю легке поколювання. Мені неприємні його дотики. Вони бентежать і здаються неправильними. Чоловік хитає головою:
— О, прошу вибачення. Це моя помилка. Коли я тридцять років тому одружувався вперше, не було такої традиції, дарувати каблучку на заручини. Якось я не встигаю за цими молодіжними трендами. Кіра соромиться, і мені навіть не нагадала про цю деталь. Обіцяю виправитися. Завтра поїдемо до магазину й ти обереш перстень, який тобі подобається, — Ярослав звертається до мене.
Я невпевнено киваю. Зараз відчувається різниця поколінь між мною та ним. Якби ми й справді одружувалися, то нам було б нудно разом. Різко відпускає долоню та починає їсти. Після декількох випитих чарок, всі почуваються вільніше й обговорюють весілля. Ця тема мені неприємна. Я весь час думаю, що святкування не буде, тому не беру участі у розмові. До мене нахиляється Марк та шепоче на вухо:
— Ти ж розумієш, що одне моє зізнання про події в готелі й цього весілля не буде? Так само як і не буде тримання за ручки та непристойних притискань за столом.