Розділ 9

Подобається. Дуже подобається і від цього стає ще гірше. Я прикушую губу:
— Це не правильно. У мене є наречений. Я виходжу заміж, а ти… тут… майже оголений… — мені бракує слів. Виштовхую з себе небажане. — Відпусти мене.
Його темні очі загоряються злістю. Чоловік підводиться і я відчуваю спустошення. Він йде до дверей та виходить з кімнати, залишивши на кріслі свою футболку. Я скручуюся калачиком і важко видихаю. Що це було? Підозрюю Марк затіяв це все, щоб звабити мене, а потім звинуватити у зраді. Адже саме так хотіла зробити Злата. Ідеальний варіант, щоб мене позбутися.
Але я сама ініціювала інтимніший поцілунок. Не встояла перед чарами чоловіка і дозволила собі слабинку. Тепер Марк має козирі на руках. Поцілунок з іншим — це безперечно зрада. Він розповість про все Ярославу і той змушений буде розірвати заручини. Я не впоралася із завданням. З тріском його провалила ще й захопилася Марком. Мені подобається цей чоловік. Подобається настільки, що хочеться увірватися у його номер та продовжити непристойні поцілунки. Відганяю соромітські думки й почуваюся переможеною. Марк мене обіграв. Він має причину, через яку весілля може не відбутися. Підіймаюся, йду до дверей. Бачу кросівки Марка. Зачиняю двері та почуваюся у безпеці. Намагаюся швидко заснути. Можливо, завтра мій вчинок не здаватиметься таким жахливим. Проте сон вперто не бажає мене відвідувати. Довго кручуся у ліжку і зрештою засинаю.
Прокидаюся від стуку у двері. Схоплююся та сідаю на ліжко. За дверима чую жіночий голос:
— Сніданок! Ви замовляли сніданок у номер.
— Хвилинку! — миттю встаю з ліжка.
Йду до шафи, одягаю сукню. Відчиняю двері, беру тацю зі сніданком. Кладу її на стіл. Швидко роблю ранкові процедури та снідаю. З острахом чекаю на появу Марка. Сподіваюся він не поїде без мене до Києва. Досі не уявляю як дивитимуся йому в очі після вчорашнього. Мабуть, чоловік потішатиметься й звинувачуватиме мене у зраді. Я давно поснідала, зробила макіяж і терпляче чекаю. Марк не з’являється, а я припускаю, що він і справді поїхав.

Нарешті чую стук. Відчиняю двері й на порозі бачу Марка з оголеним торсом. Перед очима спалахують спогади вчорашніх поцілунків, його міцне тіло, котре притискає до ліжка, спекотні дотики… Я сором’язливо відводжу погляд, а чоловік абсолютно не соромиться своєї оголеності. Крізь мене заглядає до кімнати:
— У тебе моя футболка та взуття.
— А, так. Я забула. Проходь, — стаю вбік та пропускаю чоловіка.
Він йде до крісла й одягає футболку. Наче нічого не сталося, продовжує говорити:
— Зараз поїдемо в офіс, я підпишу документи й можемо повертатися до Києва.
— Добре, я готова, — беру у руки сумочку, в якій всі речі, котрі взяла з собою. Чоловік киває та взувається. Він і словом не згадує вчорашню ніч. Його мовчання насторожує. Марк не був настільки п’яним, щоб забути все. Ця тиша насторожує і мені доводиться лише здогадуватися, що насправді вигадав чоловік. Може варто мовчати, але я не витримую. Чоловік розправляє спину й хапається за ручку дверей. Мить — і він покине кімнату. Беру його за руку та не дозволяю відчинити двері:
— Зачекай. Я хочу поговорити про непорозуміння, яке вчора виникло між нами. Ми перейшли межу. Звісно, обоє сп’янілі й не зовсім тверезо оцінювали ситуацію. Цього не мало статися і більше ніколи не повториться. Ти накинувся на мене, а у мені розгорілося бажання довести тобі, що мене не лякають твої провокації. Якийсь азарт підштовхнув мене до поцілунку. Буде краще, якщо ми обоє забудемо про це і ніколи не згадуватимемо.
Марк відпускає дверну ручку, а я забираю від нього долоню. Ми стоїмо надто близько одне до одного, але я не можу змусити себе зробити крок вбік. Чоловік щулить очі:
— Як зручно. Можна з кимось переспати, забути про це і ніколи не згадувати.
— Ні, не можна, — розумію, що Марк не налаштований владнати конфлікт. Невже й досі пам'ятає про той випадок, три роки тому? Звісно Ярослав через таке не розірве зі мною фіктивні стосунки, проте може і не віддати обіцяну винагороду. Я суплю брови. — Я ні з ким не спала і тому, що сталося, винні ми обоє, тож не варто про це згадувати.
— Заспокойся, крихітко. Це всього лише поцілунок. Він нічого не означає. Ходімо, не змушуймо Івана чекати. У нас багато роботи. Раніше закінчимо, раніше поїдемо до Києва.
Чоловік виходить на коридор. Я стискаю пальці в кулаки та понуро плентаюся за ним. Всього лише поцілунок? Нічого не означає? Говорить так, наче це звичайне рукостискання, а не поцілунок. Може я і справді драматизую. В автомобілі їдемо мовчки. Марк насуплений, мовчазний, похмурий. Мені не дають спокою думки про нього. Хочеться знову відчути на собі його вуста. Хитаю головою та намагаюся прогнати непристойні фантазії. Сама не розумію, коли Абраменко став об’єктом моїх мрій. Ми під'їжджаємо до офісу. Підіймаємося до кабінету Івана.
Чоловік сидить за столом у темних окулярах, жалюзі закривають вікна, а кондиціонер працює на повну потужність. Мені одразу стає холодно й шкіра вкривається сиротами. Побачивши нас, Іван кисло всміхається:
— Проходьте! Мінералочки? — вказує на пляшку з водою. Марк сідає на стілець:
— Ні, дякуємо. Ми поспішаємо, тож давайте одразу підпишемо договір.
Іван підсуває документи. Поки Абраменко перечитує, чоловік звертається до мене:
— Кіро, як почуваєтеся? Вчора ви так рано нас залишили.
— Була змушена. Я трохи замерзла. Ви тут справжню Арктику влаштували, — проводжу долонями по руках, сподіваючись хоч трохи зігрітися.
— Зараз виправлю, — Іван бере пульт та вимикає кондиціонер. — Я обіцяв вам провести екскурсію містом. Може приїдете сюди на наступні вихідні? Впевнений, ми знайдемо чим зайнятися.
— На наступні вихідні у Кіри офіційні заручини та знайомство з батьками, — чітко чеканить Марк.
Від такої перспективи, тілом пробігають мурашки. Радію, що це не насправді, інакше таке знайомство з батьками я б не пережила. Іван поправляє окуляри:
— Тоді, можливо, влаштуєте тут дівич вечір? Я допоможу з організацією.
— Вже все замовлено у Києві, — Марк супиться та швидко підписує документи. Я дивуюся його винахідливості. Чоловік піднімається з місця та простягає долоню Івану. — Радий нашій співпраці.
— Навзаєм, — Іван тисне руку.
Ми люб’язно прощаємося та прямуємо до виходу. Дорогою до Києва майже не розмовляємо. Я намагаюся розпочати розмову, про яку просив Ярослав, але кожне моє слово лише дратує чоловіка. Замовкаю та вирішую не злити хижого звіра, котрий сидить всередині Марка. Під'їжджаємо до будинку. Я виходжу з авто та йду до себе у кімнату.