Розділ 7

Це запитання обпалює вогнем. Не розумію звідки їй про це відомо. Невпевнено бормочу:
— Чому ти так думаєш?
— Твоя сестра випадково зустрілася з Діаною, дівчиною з твоєї роботи. Вона запитала чи готові ми до весілля. Як ми можемо бути готові, якщо ми про нього не знаємо? Ти що вирішила вийти заміж без нашого відома?
З телефону доноситься крик. Марк якось дивно дивиться на мене і я підозрюю, що він чув. Заперечувати ризиковано, але і повідомляти про весілля, яке не відбудеться теж не хочеться. Від злості сильніше стискаю телефон у руці:
— Звісно ні. Ми нещодавно вирішили, я не встигла сказати. Я зараз не можу говорити, поясню все потім.
Натискаю на екран та завершую дзвінок. Сподіваюся вона не передзвонюватиме. Марк супиться:
— Ти не сказала батькам про своє весілля?

— Не встигла, — ховаю телефон у сумочку та сподіваюся, що чоловік повірить у мою брехню.
— Що там встигати? Це ж секундна справа.
— Якщо ти так вважаєш, то зовсім не знаєш мою маму, — злегка всміхаюся. — Вона випитуватиме все про нареченого аж до родичів у сьомому коліні.
— І ти вирішила не казати, — Марк робить свої висновки. — І коли б вони дізналися? На ваше золоте весілля?
Ця розмова мені не подобається. Звісно я не збиралася розповідати про свій вигаданий шлюб. Навіщо говорити про те, що не відбудеться? Для Марка складаю слізну історію:
— Я не хочу поспішати. Розумієш, я не впевнена у намірах твого батька. Він — заможна солідна людина. Дивно, що взагалі звернув на мене увагу та запропонував одружитися. Я проста дівчина, нічим не відрізняються від інших. У супутниці життя Ярослав міг обрати будь-кого, але чомусь його вибір впав на мене. Не хочу бути однією з тих простачок, які повірили солодким словам мільйонера, а з ними погралися й залишили.
Риси обличчя Марка стають м'якішими. Я невинно кліпаю очима й сподіваюся — мені повірять. Чоловік здивовано підіймає брови догори:
— Ти справді гадаєш, що батько не одружиться з тобою? Ти живеш у його домі, тобі він пообіцяв основну частину спадку, ще й роздумує зробити директором замість себе. Звідки ці сумніви?
— Так, ти маєш рацію. Ярослав щодня доводить мені своє кохання, але для мене все здається казкою і я боюся, що одного дня вона закінчиться.
— Він зробив хоч щось, щоб ти так думала?
Так, про це ми домовлялися з самого початку. Проте не можу сказати таке Марку. Попри своє небажання, продовжую брехати:
— Ні, нам добре разом.
— Тоді не варто тривожитися. Якщо у вас все серйозно, то знайомства з батьками не уникнути.
Звісно Марк говорить про традиційну сім’ю, але у мене з його батьком фіктивні стосунки і я не маю наміру знайомити його зі своєю родиною. Решту дороги ми говоримо на диво спокійно. Марк не кидається колючими фразами та здається цікавим співрозмовником. Під’їжджаємо на фірму. Чоловік одразу розпоряджається:
— Говоритиму я. Ти тільки будь поруч і посміхайся. Твоя робота на сьогодні — причаровувати потенційних партнерів свою чарівною усмішкою.
Здивовано дивлюся на чоловіка й хочу впевнитися, що мені не почулося. Він вважає мою усмішку чарівною? Заходимо в середину офісного приміщення. На рецепції нас зустрічає усміхнена адміністраторка та проводить на другий поверх, одразу до кабінету директора. Ним виявився Іван Сергійович, солідний чоловік з ледь помітною сивиною у русявому волоссі. Трішки округлий живіт приховував синій піджак із застібнутим чорним ґудзиком. Чоловіки тиснуть одне одному руки та сідають на стільці. Марк, ніби щойно згадує про мою присутність, вказує на мене рукою:
— Познайомтеся — це Кіра, моя помічниця.
Іван помітно оживлюється. Широко всміхається, бере мене за руку та трясе швидкими короткими рухами.
— Приємно познайомитися.
— Навзаєм! — я сідаю на стілець біля Марка.
Чоловіки говорять про роботу. Іван демонструє зразки тканин. Марк торкається їх, пропускає крізь пальці, на сонці оглядає колір. Зрештою, після двох годин переговорів, виголошує свій вердикт:
— Нам підходить. Ми готові купити у вас тканини, якщо знизите ціну на тридцять відсотків. В іншому випадку, ми не вкладемося у бюджет. Зважаючи на масштаби, які ми збираємося у вас закупити, гадаю така знижка не буде для вас проблемою.
Марк хоче надто багато. Це розумію і я, і Іван. Він кривиться та переплітає пальці:
— Ви бачите наші тканини. Це перш за все якість. Ми не можемо продати їх як дешевий шерпотряп.
— Ви бачите у якій кількості ми плануємо закупити ваші тканини. Ціну ви нам пропонуєте як звичайному покупцю, — Марк не відступається. Іван вагається і це видно у його очах. Я вирішую розпочати гру й сподіваюся у мене вийде. Нахиляюся та тихо звертаюся до Марка, але так, щоб Іван точно почув:
— Може розглянемо попередній варіант? У них прийнятні ціни, а на митниці можна спробувати домовитися.
Чоловік здивовано округлює очі. Звісно ніякого запасного постачальника у нас немає. Іван звертає на мене увагу. Відчуваю його липкий погляд на своєму скромному декольте, оголених ключицях, шиї та вустах. Хочеться побігти у душ та відмитися від цих невидимих дотиків. Чоловік схвильовано поправляє піджак:
— Тридцять відсотків це надто багато, але для вас буде невеличка знижка.
— Хотілося б дізнатися її розмір у відсотках, — злегка нахиляюся вперед та зацікавлено дивлюся на Івана. Він не поспішає відповідати. Наче навмисно тягне паузу й зрештою, виголошує:
— Нам потрібно зробити нові обрахунки. На це потрібний час. Що ви робите сьогодні ввечері?

Таке питання застає мене зненацька. Я гублюся й не знаю, що відповісти. Не роздумуючи, озвучую правду:

— Планувала їхати додому.

— Пропоную вам залишитися на вечерю, — побачивши здивування у моїх очах, чоловік поспішно виправляється. — Мої працівники обрахують яку знижку ми можемо зробити, а за вечерею ми все обговоримо. У нас є гарні готелі, де можна зупинитися. 

Марк розвертається до мене та свердлить гнівним поглядом: