Розділ 6

Від здивування у Діани округлюються очі. Перші секунди шоку минають й вона схвильовано торохтить:
— Що? Як? Коли ви встигли? Жодного разу не помічала, щоб між вами щось було, — в її очах розгорілася цікавість.
— Ми приховували свої стосунки й на роботі знаходилися на відстані. Проте Ярослав мені освідчився, запропонував заміж і не змогла відмовити.
— Ну ти й даєш! Звісно я все розумію, тобі вже двадцять сім, заміж хочеться, але Абраменко… Він же за тебе значно старший.
— Мені двадцять п’ять, — невідомо для чого виправляю Діану.
— Тим більше! Хоча, у нього стільки грошей, що не на одне життя вистачить. Ти не подумай, я тебе не осуджую, просто все якось несподівано.
Ага, не осуджує. Її блакитні очі виказують справжнє ставлення. Взагалі обурює, що всі гадають, наче я з Абраменком через гроші. Невже я не можу закохатися у зрілого чоловіка? Повторюю завчену легенду:
— Я з ним не через гроші. Між нами почуття.
— Звісно, — дівчина ледь посміхається й не вірить жодному моєму слову.
Ми заходимо до приймальні. Я крокую до кабінету Абраменка молодшого. Марк сидить за столом та здається бадьорим.
— Доброго ранку! — сухо вітаюся.
— І тобі! Закінчила аналіз вчора?
— Звісно, — кладу документи та флешку на стіл.
Чоловік бере флешку, вставляє її у комп’ютер. Щоб заповнити тишу, невідомо для чого белькочу:
— Вчора я здивувалася, що ти вирішив мені допомогти.
— Скоріше проконтролювати. Не хотілося все перероблювати, — своїми словами дає мені невидимого ляпаса.
Краще б я мовчала. Чоловік говорить так, наче я ні на що не здатна. Стискаю губи та ледь стримуюся від уїдливого коментаря. Він дивиться в екран. Уважно вивчає показники й поводиться так, наче бачить їх вперше:
— Де графіки?
— В іншій вкладці.
— Не бачу, — Марк стискає плечима.
— Дозволь, я відкрию, — повільно тягнуся до мишки та чекаю на реакцію чоловіка.
Він байдуже стискає плечима та забирає свою руку від мишки. Я нахиляюся, швидко знаходжу потрібний документ та виводжу його на монітор. На своїх сідницях відчуваю липкий погляд Марка. Розвертаюся, і хочу переконатися, що мені здалося. Проте чоловік нахабно розглядає мене та навіть не приховує цього. Моїм тілом прокочується хвиля вогню.

Поспішно випрямляюся:
— Ось, глянь.
Марк неохоче дивиться на екран, а я не розумію, чому у кабінеті так спекотно. Якось різко стало жарко. Чоловік владно розпоряджається:
— Відкрий зведену таблицю.
Я змушена знову нахилитися. Натискаю на мишку та шукаю потрібний файл. Марк чомусь дратується:
— І окремо по кожному підрозділу.
Я не розумію, про яку таблицю він говорить. Побачивши моє заціпеніння, чоловік не витримує. Кладе долоню на мою руку та сам натискає на мишку. Його рука торкається талії, й він затискає мене між собою та столом в імпровізованих обіймах. Ці дотики бентежать та породжують вогники на шкірі. Приємно. Приємно настільки, що я не можу думати про роботу, а перед очима виникають спогади його оголеного торса. Це зовсім не те, про що я повинна зараз думати. Знітившись, вириваю руку з його полону:
— Гадаю, так буде зручніше.
Випрямляюся. Марк підсуває крісло вперед. Воно їде на коліщатках та вдаряє мене у коліно. Не втримуюся на ногах, падаю чоловіку на коліна. В останню мить хапаюся за стіл, проте це не рятує мене від ганебного падіння. Відчуваю його ноги, на яких я незграбно опинилася й щоки спалахують вогнем. Несподівано двері відчиняються. На порозі з’являється Ярослав.
Ні! Мабуть, це жарт долі. Невже він не міг прийти на кілька секунд раніше чи пізніше? Обов’язково потрібно було прийти саме у цю мить? Уявляю, що він подумає, побачивши мене на колінах свого сина. Вовтузься й намагаюся підвестися.
— Ой, як незручно вийшло. Вибач, я не знаю, як так сталося. Крісло збило мене з ніг.
Встаю з колін Марка, роблю крок вбік. Мої щоки палають вогнем й хочеться провалитися крізь землю від сорому. Прибираю пасмо волосся зі щоки, яке вилізло з колись охайної гульки. Марк злегка всміхається:
— Таке зі мною вперше.
— Зі мною теж. Ви не подумайте, я не падаю на коліна першому ліпшому, тобто зазвичай взагалі не падаю, — прикушую губу і змушую себе замовкнути. Що я верзу? Розгубилася й поводжуся як боягузливий заєць.
Ярослав зачиняє двері й проходить вперед. Сідає на стілець, закидає ногу на коліно:
— Не переймайся, люба, з усіма трапляються халепи. Я тут подумав, — чоловік переводить хитрий погляд на сина, — Марку, оскільки ти їдеш у четвер до Черкас на перевірку тканини від наших партнерів, то візьми з собою Кіру. Поїдете вдвох.
Я округлюю очі й злісно дивлюся на Ярослава. Не розумію навіщо йому кудись відправляти мене з Марком. Абраменко молодший теж не у захваті від цього.
— Навіщо вона мені? Моє завдання зовсім не пов'язане з її роботою.
— Знаю, але можливо у майбутньому не ти, а Кіра очолить фірму. Потрібно ввести її у курс справ, — Ярослав говорить серйозно й розпалює вогнище ненависті до мене.
У Марка в очах спалахує гнів. Він презирливо дивиться на мене. Супить брови й здається ладен мене придушити.
— Як ти можеш родинну справу довірити чужій людині, а не мені? Ця дівка обкрутить тебе навколо пальця і залишить ні з чим.
— Кіра не чужа, скоро вона стане моєю дружиною і частинкою нашої сім’ї. Вона чудово працює й впевнений зможе гідно тримати фірму на плаву, — Ярослав наче навмисно дратує сина. Марк аж зблід від злості:
— Не потрібно на плаву. Фірма має розвиватися та збільшувати прибутки. Не варто довіряти її у руки аферистки.
— Я не аферистка! — обурююся. — Чесно працюю і нікого не обманюю.
— Ну, звісно! — Марк невдоволено хмикає. — Тоді чесно кажи, чому ти виходиш за мого батька? Продалася за посаду, гроші, спадок, який мав би належати його дітям.
— У нас стосунки, — не наважуюся брехати про неземне кохання.
Відходжу від Марка якомога далі, бо таке враження, що ще трохи й він мене приб’є. Стаю біля стільця на якому сидить Ярослав. Поруч з ним почуваюся у безпеці. До побіління в кісточках, Марк стискає мишку в руці:
— Я не розумію. Нехай ти одружуєшся, нехай у вас спільний бюджет, але навіщо переписувати на неї сімдесят відсотків акцій і робити її директором фірми? Ти не подумав, що буде у випадку вашого розлучення?
— Бо жодний з моїх дітей не вартий очолити фірму, — Ярослав переходить на крик. — Денис надто безвідповідальний, у Злати вітер в голові, а ти, як старший брат, не можеш об’єднати сім’ю. Ти надто відсторонений, зовсім з ними не спілкуєшся, ви як чужі люди. Боюся уявити, що з вами буде після моєї смерті. Погиркаєтеся через фірму або ще гірше продасте її. Звісно, за тебе я не хвилююся. Ти відкриєш нову справу, давно цього хочеш, Денис протринькає свої гроші, а Злата спустить їх на шопінг, подорожі та пошук себе. Крім того, тобі майже тридцять, а ти ще досі не одружений.
— Неодружений, бо не знайшов гідну дівчину, — огризається Марк.
— З твоїми вимогами ти ніколи її не знайдеш, — Ярослав бере мене за руку, — ось, поглянь. Кіра — вродлива, розумна, добра. З неї вийде гарна дружина. Але ти три роки її не помічав.
Я стискаю губи й мовчу, що насправді помітив. І помітив навіть більше, ніж мені хотілося б. Ми домовилися ніколи не згадувати про подію, через яку я ледь не звільнилася і досі у нас це добре виходило.
— Зате ти помітив! — Марк гаркає і нагадує розлюченого звіра. Ярослав підводиться з місця.
— Так і я радію, що Кіра мені не відмовила. Вона їде з тобою і це не обговорюється. Розкажеш їй що і до чого та навчиш розмовляти з партнерами. Якщо зблизишся з Денисом та Златою, то очолиш фірму.