Розділ 3

Обурення обпікає груди. Хоча, по суті Марк має рацію. Я продала себе за квартиру. Погодилася зіграти роль нареченої. Почуваюся жахливо. Хитаю головою:
— Чому ти не віриш, що я кохаю твого батька?
— Бо це видно з твого погляду на нього, — Марк відкушує шматок бутерброда. — Пам’ятаю, як на тата дивилася мати. Її очі сяяли ніжністю, теплом, обожнюванням, а у твоїх цілковита байдужість. Крім того, він значно старший за тебе.
— Люблю зрілих чоловіків. Вони знають чого хочуть й не грають в ігри.
Сподіваюся він повірить у цю маячню. З мене таки погана актриса. Надалі дивитимуся на Ярослава й уявлятиму свого кота. Може тоді мої очі наповняться обожнюванням. З коридору чути кроки і я радію, що більше не буду наодинці з Марком. Ярослав заходить до кухні та сідає на стілець:
— Денис каже, що немає у нього першої пари. Я перевірив. Згідно з розкладом — є. Змусив його прокинутися. Пішов одягатися. От як зробити так, щоб він посерйознішав?
— На все свій час. Може у нього вік такий, — несміливо висуваю припущення.
— Який вік? Йому вже двадцять, — Ярослав невдоволено супиться та бере чашку кави до рук, — якщо він не порозумнішає, то опиниться за ґратами.
— Ну, Кіра від цього тільки б виграла. Ще десять відсотків спадку могла б залишити собі, — Марк не втримується від голки отрути.
На кухню заходить Денис. Сонне обличчя та злегка почервонілі очі свідчать про недосип. Таке враження, що він пів ночі грав у комп’ютерні ігри. Хлопець кидає на мене невдоволений погляд:
— Салют! Ти ще тут? Тобто новина про весілля це не жарт?
— Звісно не жарт, — Ярослав супиться й у цю мить нагадує Марка. — Хіба я схожий на жартівника?
— Ні, ти зануда, — Денис сідає за стіл та їсть бутерброд. Я зважуюся нагадати про свій чай.
— Ярославе, чайник закипів. Де я можу взяти чай?
— Глянь на верхній полиці.
Я підіймаюся та відкриваю вказану шафку. Бачу чай та кидаю пакетик у чашку. Денис регоче:
— Ярославе! Це так звертається наречена до свого майбутнього чоловіка? Не думав, що ти теж зануда.
Прикушую губу. Мені варто завершити з цією офіційністю, а то викажу себе з потрохами. Проте якось незвично казати на свого боса Ярік. Чи Слава? А може зайчик? Ні, це явно перебір. Гублюся у роздумах й не знаю, як маю його називати. Чоловік пропускає зауваження сина повз вуха.
— У холодильнику є бісквітний рулет. Якщо хочеш, візьми.
— Добре, дякую.
Відкриваю холодильник та кладу рулет на стіл. Не знаю чи харчування входить у вартість моїх послуг, чи потім з мене вирахують певну суму. Якось ми це не обговорювали. Ярослав знову супиться:
— Кіро, я знаю тобі важко звикнути, але тепер ти тут господиня. Можеш заглядати у кожний куток та брати, що хочеш.
— О, у такому разі я помию посуд, — якщо я господиня, то не збираюся сидіти у бруді.
— Для цього у нас є хатня робітниця і посудомийні машина, — Ярослав дивиться з осудом.
Розумію свою помилку. Мисливиця за грошима ніколи б не мила посуд добровільно. Театрально плескаю в долоні й намагаюся хоч якось виправити ситуацію:
— О, справді! Ніяк не звикну, що тепер у мене є хатня робітниця.
— Ти не звикай. Сподіваюся мій батько прозріє і це весілля накриється банним тазом, — Марк підводиться та, гучно гримнувши дверима, виходить з кухні. Денис схоплюється з місця:
— Підвезеш мене?
Навіть не попрощавшись, хлопець тікає з кухні. Я кладу руки на стіл та почуваюся вільніше:
— Ви досягнули чого хотіли. Принаймні тепер ваші сини точно мене ненавидять.
— Вони поїхали разом, — Ярослав дивиться в нікуди скляними очима. — Ти хоч розумієш, що це означає? Наш план спрацьовує, — на обличчі з’являється посмішка й він наче оживає. — Раніше вони ніколи не їздили разом, лише гаркалися.
Я допиваю чай і ми їдемо на роботу. Незвично, що мій бос підвозить мене. Опинившись на місці, одразу прямую до свого кабінету. Сподіваюся ніхто не бачив, з ким я приїхала. Не хочеться афішувати свої вигадані стосунки з босом. Через годину виходжу в коридор та роблю собі каву. Позаду чую голос секретарки Марка:
— Кіро, тебе Марк Ярославович викликає.
Від несподіванки проливаю гарячий напій на сукню. Тепер на моїх грудях видніється пляма. Капець! І як розгулювати офісом у такому вигляді? Йду до свого кабінету та намагаюся витерти пляму серветками, проте нічого не допомагає. Поглядом наштовхуюся на шпильку метелика, яка причеплена до жалюзів. Взагалі це метелик для гардин. Великий, зелений, з блискітками на крильцях зовсім не підходить до моєї сукні, проте обираючи між ним та плямою на сукні, надаю перевагу метелику. Знімаю з жалюзів та чіпляю на груди. Беру блокнот, ручку та прямую до кабінету Абраменка меншого. Цікаво, що йому потрібно. Мабуть, доручить чергове завдання.
За звичкою стукаю у двері. Згадую, що я наче його майбутня мачуха, а отже, цей стук зайвий. Заходжу до кабінету. Марк сидить за столом і свердлить мене суворим поглядом. Натягнуто посміхаюся. Впевненим кроком проходжу всередину та, не чекаючи запрошення, сідаю на стілець. Кладу блокнот на стіл:
— Викликав? — лякаюся його надто суворого погляду й моя впевненість розсіюється за вітром. Невідомо для чого, виправляюся, — викликали?
— Так. Перейдемо одразу до справи. Скільки ти хочеш за те, щоб розірвати всі стосунки з моїм батьком?

Марк приголомшує питанням. Сиджу нерухомо, а у кабінеті несподівано робиться надто душно. Мені не вистачає повітря й здається я починаю задихатися.
— Ніскільки. Я з ним не через гроші.
— Ці байки можеш розповідати комусь іншому. Думаєш, мій батько швидко помре, й ти заволодієш його статками? Доведеться тебе розчарувати. Він повний сил, а надумаєш його звести зі світу, то матимеш справу зі мною.
Від його погроз мороз вкриває спину. Невже він гадає, що я здатна на вбивство? Судячи з його погляду, то саме так і вважає. Хитаю головою:
— Я й не думала про таке.
— Ага, звісно. Десять тисяч вистачить?
Марк кладе на стіл пачку стодоларових купюр перев’язані жовтою резинкою. Від побаченого у мене округлюються очі. Він платить мені за те, щоб я скасувала весілля з його батьком. Поводиться як справжній бізнесмен. Я суплюся:
— Ніякі гроші світу не змусять мене відмовитися від весілля.
— Я бачу, ти не зрозуміла, — чоловік злегка нахиляється вперед. — Батькових грошей тобі не бачити. Щоб він тобі не обіцяв, але сімейний бізнес залишиться у сім’ї.Ти не станеш володаркою сімдесяти відсотків акцій. Раджу брати гроші, поки маєш таку можливість.
— А я раджу порадіти за батька. Ми знайшли одне одного, зі мною він щасливий. Чому ми маємо розлучатися тільки тому, що я тобі не подобаюся? Тобі не здається, що це егоїстично?
Марк не відповідає. Витягує з шухляди ще одну пачку стодоларових купюр:
— П’ятнадцять тисяч і ти даєш йому спокій.
Ого, Абраменко молодший добре підготувався. Схоже, він вирішив за будь-яку ціну позбутися потенційної мачухи. Дивиться на мене уважно, поглядом пропалює до кісток, опускається вниз і зупиняється на дурнуватому метелику. Хочеться заховати груди руками, ледь стримуюся, щоб не зробити це. Намагаюся залишатися спокійною:
— Гроші мене не цікавлять.
— Гаразд, що ти хочеш? — Марк відводить погляд та вдивляється в обличчя.
— Нічого, – важко зітхаю. — Я й сама не чекала, що стану нареченою свого боса. Воно якось закрутилося і сталося, як сталося. Щоб ти не робив, це весілля все одно відбудеться.
— Це ми ще побачимо. Зі мною не грають, адже я завжди виграю, — з його вуст це звучить як погроза.
Я нахиляюся вперед й моє декольте стає відвертішим. Пам’ятаю про образ цинічної стерви, який хотів створити Ярослав. Підкреслюючи свою перевагу, злегка всміхаюся:
— Просто тобі ще не попадався гідний суперник.
В його очах спалахує азарт. Здається я розбудила хижака, котрий мирно спав під кущем. Він здивовано підіймає брови догори:
— Гадаєш, зможеш мене обіграти? Ти не вийдеш заміж за мого батька. Я зроблю так, що він прозріє та побачить твою істину суть.
— Добре, я не проти, щоб мою істинну суть побачив і ти.
— Даю тобі останній шанс, — чоловік підсуває мені аркуш паперу і ручку. — Напиши суму, за яку ти назавжди попрощаєшся з моїм батьком. Раджу скористатися пропозицією, інакше, ти залишишся ні з чим.
Я беру листок та ставлю його на блокнот. Повертаю до себе так, щоб чоловік не бачив, що я пишу. Неохайним почерком виводжу літери. Перевертаю аркуш писаниною донизу та кладу на стіл. Почуваюся якимось наркодилером, котрий написав місцеперебування товару. Ловлю ледь помітну посмішку на обличчі Марка. Здається, він святкує свою перемогу. Тягне листок до себе та дивиться на написане. Зухвала посмішка миттю спадає з його обличчя. Він супить брови:
— Це жарт?
— Ні. Гроші мені не потрібні. Якщо це все, то я піду.
Підіймаюся з місця та гордо прямую до виходу. На своїй спині відчуваю гарячий погляд сповнений ненавистю. Зачиню двері й залишаю чоловіка із запискою “Я обираю кохання”. Йду до свого робочого місця. Стою біля вікна та віддихуюся від емоцій. Марк відкрито мені погрожував. Гра почалася, а точніше полювання на мене. Все, як і хотів Ярослав Петрович. Здається він надто добре знає своїх дітей. Сподіваюся вони мене не вб’ють. Беру телефон і набираю номер Абраменка. У відповідь чую хрипле “Алло”.
— Щойно Марк пропонував мені гроші, щоб я розірвала з тобою усі стосунки.
По той бік тиша. Я гублюся у здогадах і не знаю, що думати. Чую важке зітхання:
— Сподіваюся ти не погодилася.
— Звісно ні, — обурюють сумніви чоловіка. Він помітно жвавішає:
— Добре. Значить все йде так, як я і підозрював. Спочатку вони діятимуть наодинці, але, зазнавши невдач, об’єднаються. Поводитимемося так, наче мені не відомо про цей інцидент. Марк бізнесмен. Він не вміє хитрити чи обманювати. Діє напролом. Цікаво, хто наступний зробить якийсь крок. Зі Златою будь обережна. Вона хитра, а от чого чекати від Дениса не знаю. Він непередбачуваний. Про все кажи мені.
Його слова насторожують. Якби раніше знала, що являє собою ця сімейка, то навряд чи погодилася б на таке. Проте відступати пізно. Боязко цікавлюся:
— Вони мені можуть нашкодити?
— Сумніваюся. Скоріш за все, намагатимуться очорнити тебе у моїх очах. Цікаво за цим спостерігати. Тримай мене в курсі подій.
У телефоні лунають гудки. Моє життя під загрозою, а йому цікаво. Обурення поширюється венами. Можливо, я перебільшую, але зараз почуваюся у небезпеці. Через деякий час я заспокоююся. Після обіду до мене приходить секретарка Марка:
— Марк Ярославович хоче тебе бачити.