Розділ 2

— Кіра працює на нашій фірмі, — Абраменко робить крок вбік і тепер його діти можуть краще мене роздивитися. Почуваюся витвором мистецтва у музеї, від якого хочуть позбутися. Марк заривається пальцями у темне волосся:
— Так, я знаю. Але не думав, що вона перекваліфікувалася з аналітика в утриманки.
Його слова ображають. Каштанові очі чоловіка горять ненавистю й здається він намагається спопелити мене поглядом. Попри все, суворість йому личить, а легка щетина додає брутальності. Ярослав демонстративно бере мою долоню:
— Вона не утриманка, а моя наречена. Скоро у нас весілля. Ходімо до столу. Не гоже обговорювати весілля на порозі.
Чоловік впевнено крокує вперед і я слідую за ним. Заходимо до просторого залу. Сідаю за стіл, поруч з Ярославом. Він не відпускає моєї руки, і мені від цього незручно. Всі розміщуються за щедро накритим столом. Чоловік підіймає наповнений келих догори:
— За знайомство і майбутнє весілля!
Всі якось понуро повторюють його дії. Бокали цокаються і я доторкаюся склянкою до губ. На собі відчуваю колючі погляди. Здається ця сімейка тільки й чекає нагоди підсипати мені отрути. Відкладаю бокал вбік, беру виделку до рук. Злата не витримує та перша озвучує невдоволення:
— Навіщо тобі одружуватися? Можна зустрічатися без штампа у паспорті.
— Кіра ще не була заміжня, — Ярослав тягнеться до серветки. — Звісно їй хочеться пишного бенкету, білої сукні й всіх тих весільних дрібничок. Крім того, я серйозний чоловік, зустрічатися просто так не для мене. Моя жінка має бути забезпечена, тому я вирішив скласти заповіт. Усе моє майно належатиме їй, вам я віддам по десять відсотків акцій компанії.
Шкірою відчуваю їхню ненависть. Абраменко досягнув чого хотів — його діти мене ненавидять. Спільний ворог є, а мені залишається вигадати як залишитися живою у цьому тераріумі. Злата підвищує голос:
— Десять відсотків? Тобто ти віддаси все не нам, своїм дітям, а якійсь шльондрі? Вона з тобою тільки через гроші.
Не витримую і розумію, що маю втрутитися:
— Не правда, у нас кохання.
— Кохання? — Марк запитально підіймає брови. — Не сміши мене. Може я б і повірив у кохання, якщо після смерті батька ти нічого не отримаєш. Проте й у шлюбі з ним ти не будеш бідною, тому я згідний зі Златою. Ти типова мисливиця за грошима. У вас нічого спільного і понад двадцять років різниці у віці.
— Є у нас спільне, — замовкаю й намагаюся знайти, що може пов’язувати мене та мого боса. Думки хаотично кружляють у голові і я вибовкую першу, — ми працюємо разом.
— До речі про це. Чому ніхто не знає про ваші стосунки? — Марк уважно дивиться на мене. Його погляд пропалює шкіру і мені стає спекотно. Намагаюся не показувати хвилювання та здаватися впевненою:
— Ми вирішили зберігати це у таємниці. Оголосимо про все напередодні весілля.
— І давно ви зустрічаєтеся? — Марк не припиняє допит.
Я благальним поглядом дивлюся на Ярослава Петровича. Дарма ми не обговорили такі деталі. Він копирсається виделкою у тарілці:
— Приблизно три місяці.
Денис регоче і я нарешті чую його голос:
— Тобто, ти одружуєшся з дівкою, яку знаєш три місяці й готовий віддати їй майже все майно? А ще мене називаєш пустоголовим, — хлопець переводить свій погляд на мене, — без образ, люба мачухо, але не поділишся секретом як тобі вдалося так швидко захомутати батька?
— Кохання, — я стискаю плечима. Абраменко не витримує та втручається в розмову:
— Я не бажаю більше чути жодних звинувачень у бік Кіри. Вона моя наречена, ми одружуємося, тож проявіть повагу. Вона житиме з нами, ви звикнете до неї й зрозумієте, що ваші підозри хибні.
— Припускаю на роботу вона не ходитиме, — Марк підтискає губи. — Звісно, навіщо працювати, якщо у тебе багатий наречений, котрий віддає тобі все майно.
Його слова породжують злість у грудях.
— Я працюватиму. На тій самій посаді, — уточнюю, щоб уникнути майбутніх звинувачень. — Ми не розголошуємо про наші стосунки й надалі вдаватимемо, що ми лише бос і підлегла.
— Але живете разом й приїжджаєте на одному авто. Звісно, це не породить плітки й ніхто нічого не запідозрить, — Денис регоче та продовжує їсти. Здається ця вся історія його веселить. Ярослав лагідно бере мене за руку:
– Справді, Кірочко, напевно варто припинити все приховувати. Ми не афішуємо, але і не заперечуватимемо наші стосунки. Все одно після весілля всі дізнаються.
Я розумію, що ніякого весілля не буде. Навіть не уявляю як працюватиму далі, якщо всі дізнаються про це неіснуюче весілля і які слова кидатимуть мені у спину. Невпевнена, що взагалі працюватиму на Абраменків. Ох, дарма я погодилася на цю аферу. Хоча, з іншого боку, мені потрібно працювати сто років, щоб її купити. Доведеться трохи потерпіти.
Нас розпитують про початок стосунків і Ярослав Петрович фантазує романтичну історію. За столом не зникає напруження. На мене дивляться як на мисливицю за грошима й не вірять у наше щире кохання. Нарешті Ярослав підводиться та бере мене за руку:
— Вечерю закінчено. Ходімо, кохана, покажу тобі нашу спальню.

Здригаюся від такого звертання. Ніколи не думала, що мій бос називатиме мене саме так. Підіймаюся та йду за чоловіком. Ми мовчки прямуємо сходами й опиняємося на другому поверсі. Заходимо у перші двері. Це виявилася спальня у світлих тонах. Проходжу всередину й не знаю де себе подіти. Біля вікна помічаю валізу та стаю біля неї. Ярослав Петрович зачиняє двері й суворо дивиться на мене:
— Ти що робиш? Намагаєшся сподобатися моїм дітям?
— При всій повазі, але вони мене ненавидять.
— Так і має бути. Ти повинна грати роль корисливої стерви, а натомість здаєшся милою, — чоловік проходить всередину та сідає на ліжко.
— Вибачте, але я не розумію, що маю робити, — його претензії обурюють. Я розвожу руками. — Не кричати ж, що я з вами тільки через гроші.
— Звісно ні. Це повинно відчуватися. І досить мені викати. Ми одружуватися зібралися, а ти мене ще й по батькові називаєш.
Так, тут я й справді дала маху. Якось незвично називати боса Ярославом. Киваю головою:
— Добре, я не викатиму.
— Кіро, я розумію, тобі складно, але це тимчасово. Зараз ми вдаємо закоханих молодят. Завтра я попрошу Людмилу перенести частину одягу з шафи до гардеробної й ти поставиш там свої речі.
— Хто така Людмила? — я суплюся, бо нікого не пригадую з таким іменем. Чоловік повільно розстібає ґудзики на рукавах:
— Наша хатня робітниця. Вона прибирає та варить вечерю. На сніданок ми зазвичай робимо бутерброди або щось інше нашвидкуруч. Обідаємо у ресторані біля роботи, а вечеряємо вдома. Якщо тобі потрібно, то душ там, — чоловік вказує рукою на двері. Я не поспішаю нікуди йти й уточнюю:
— Це моя спальня?
— Це наша спальня. Не спатиме ж майбутнє подружжя окремо. У це ніхто не повірить.
Мої щоки вкриваються жаром. Спати на одному ліжку з босом геть не входить у мої плани. Потрібно було раніше уточнити цю деталь. Я нервово покусую губи:
— Але тут тільки одне ліжко.
— Знаю, не хвилюйся, я до тебе не торкатимусь.
Мені потрібно якось прийняти цей факт. Відкриваю валізу та дістаю звідти засоби гігієни та піжаму. Не красуватимуся перед босом у нічній сорочці. Швидко прямую до ванної й зникаю з його очей. Приймаю душ, намагаюся зрозуміти куди я вляпалась. Сподіваюся після всього отримаю обіцяну квартиру. Одягаю піжаму, чищу зуби та боязко виходжу з ванної кімнати.
Думка про те, що мені доведеться ділити ліжко з босом здається неприпустимою. Ярослав розстелює на підлозі ковдру та кладе туди подушку:
— Щоб уникнути незручностей, я спатиму на тут.
Полегшено видихаю. Чоловік виявився джентльменом і віддав ліжко мені. Я вмощуюсь під ковдру, чую вовтузіння чоловіка. Він виказує невдоволення:
— Дарма ти сказала, що продовжуватимеш працювати. Це не в’яжеться з образом мисливиці за грішми.
— Ми якось не обговорювали це питання, а я гадала, що працюватиму у вас й після розриву наших фіктивних стосунків.
Важко видихаю. Тільки тепер розумію, що помилялася. Очевидно, доведеться звільнитися. Нічого, власне житло варте того, щоб змінити роботу. Ярослав підбиває подушку:
— Побачимо. Дивлячись, яку легенду ми вигадаємо. Якщо у нас вийде зробити все, як хочу я, то отримаєш щедру компенсацію. Знаючи Злату, то вона вже плете інтриги й гадає як тебе позбутися.
Почувши таке, у серці зароджується тривога. Сподіваюся ця сімейка мене не вб’є. Вранці прокидаюся від метушіння чоловіка. Він кладе подушку на ліжко та складає ковдру:
— Час збиратися на роботу.
Чоловік йде до ванної кімнати. Лежу у ліжку та чекаю, коли він вийде. Ярослав повертається до спальні:
— Я буду на кухні. Знайдеш мене там.
Він зникає за дверима і я вилажу з-під ковдри. У ванній кімнаті привожу себе до ладу, роблю легкий макіяж, одягаю приталену волошкову сукню. Каштанове волосся залишаю спадати звивистими пасмами на плечі, а сині очі підводжу підводкою. Малюю губи червоною помадою. Тепер справді схожа на хижачку за грошима. Взуваю туфлі на підборах й спускаюся на перший поверх.
Чую голоси та йду на них. Безпомилково опиняюся на кухні. Ярослав про щось сперечається з Марком. Побачивши мене, чоловіки замовкають. Ловлю на собі спекотний погляд Марка. Він оцінювально окреслює вигини мої тіла, підіймається ніжками, трохи затримується на грудях та повзе до верху. Уважно вдивляється в обличчя й здається, йому сподобався мій вигляд. Ярослав байдуже киває на стілець:
— Сідай. Я заварив каву і зробив бутерброди.
Я не рухаюся й дивлюся на кухонну шафу:
— А чай є? Вранці я надаю перевагу темному чаю.
— Звісно. Я поставлю чайник.
Ярослав набирає у чайник воду, а я сідаю за стіл. Ніколи б не подумала, що мій бос робитиме мені чай. Марк розміщується навпроти та робить ковток гарячої кави:
— Дивно, що ти досі не знаєш звички своєї нареченої.
— Забув, — Ярослав стискає плечима та вміло переводить тему розмови. — Де Денис? Йому ж на пари потрібно їхати.
— Спить, — Марк тягнеться за бутербродом.
— Піду його розбуджу.
Ярослав виходить з кімнати, залишає мене наодинці з Марком. Між нами панує напружена тиша. Я маю щось сказати, от тільки не знаю що саме. Він теж мій бос і його завдання я маю виконувати. Дивно змішувати особисте з роботою. Він їсть бутерброд і здається, на відміну від мене, його зовсім не хвилює ця тиша. Підіймає на мене свої темні очі, котрі нагадують каштани:
— Як спалося у новому домі?
— Добре, дякую!
— Ти справді тут житимеш? — Марк недовірливо зіщулює очі.
— Ну, якщо Ярослав не придбає нам нове житло, то так, — впевнено брешу та злегка всміхаюся.
— Знаєш, я ніколи б не повірив, що ти продаси себе за гроші. З усіх працівників нашої компанії, на тебе я б подумав в останню чергу. Виявляється я зовсім не розбираюся у людях. Воно хоч того варте?