Розділ 15

Тимур

— Збирай своїх хлопців, поїдемо до Пітбуля. Я візьму свою другу зміну. Вони вирізали половину моїх людей, — кажу Сафіну. — Ще й та порізана машина… Мені здається, це все не просто так. Але про машину подумаємо після. Зараз треба знайти мою родину.

— Хлопці вже готові, —  друг налаштований дуже рішуче. — Можемо прихопити того малого, Аміра чи як його, зайві руки не завадять. Там нас теж чекає озброєна банда! 

— Добре, — киваю і дістаю мобільний, але знову згадую про тачку. — Хоча… Може і не варто довіряти Аміру так сильно. Тачку порізали де? На його ділянці.

— Ну… так, — Демір киває. — Мутно все якось. 

— Я можу довіряти зараз лише тобі. Давай зробимо все швидко, поки Пітбуль на нас не чекає. 

Друг киває. Видзвонює своїх хлопців, мої з другої зміни вже приїхали. З великим кортежем ми їдемо прямо до лігва ворога, але один з моєї охорони каже, що краще б ми "розвідали" ситуацію на відстані перед тим, як нападати на них.

Мої хлопці беруть периметр під нагляд з пагорбу прямо біля будинків, один з яких належить Пітбулю.

Діють швидко, ми чекаємо на новини на позиціях.

— В будинку і на території десь чоловік п'ятнадцять, — доповідає охорона. — Жінок і малого не видно. Але він їх може тримати десь в підвалах… Або взагалі не тут. Але Пітбуль на місці.

— Зараз розберемось, — кажу я. — Прикрийте нас.

Ми підʼїжджаємо прямо до воріт і я даю команду посигналити. 

З хвіртки до нас виходить троє охоронців зі зброєю напоготові. 

Наші хлопці теж виходять. 

А я дзвоню Пітбулю особисто. Він на точці, мої люди так сказали.

— Вийди, треба побалакати, — кажу, коли той бере слухавку. 

— Що приїхав на уклін? — питає той задоволено. 

— Давай мою родину і розійдемось по-хорошому, — кажу прямо. 

— По-перше, я не в курсі про родину, —  каже він. — По-друге, умови ти знаєш. 

— Ми перевернемо тут все, у нас більше людей. Просто виведи їх і я зроблю вигляд, що цього всього не сталося.

Певно Пітбуль реально не очікував, що нас назбирається більше, ніж у нього. Думав, що вибив моїх людей. Зараз зрозумівши, що перевага не на його боці, ввімкнув задню. 

— Я зараз вийду сам, поговоримо як дорослі, — каже він. 

Ворота починають повільно відчинятися. 

І я бачу його зі свитою. Зараз він вже не виглядає, як тоді, на розбірках вночі. Зібраний і діловий увесь. 

Виходжу з машини разом зі своїми хлопцями, наші групи наближаються одна до одної.

— Де моя родина? — повторюю своє запитання. 

— У нас нема. Але ми шукаємо, — каже Пітбуль. 

— Хіба не ти вирізав моїх людей? — насуплююсь.

— Я. І навіть не сумнівайся, якщо треба буде то і цих що з тобою — переб’ю,  — він тримається непогано. — Але навіщо проливати кров дарма, турку? 

— Зараз кров пролʼється за твою неповагу, — мене злить його ставлення. Я дійсно хочу розмазати його. 

— Мені тебе поважати поки немає за що, — відповідає, кривлячись. Помічаю шрам, що пересікає праву щоку від скроні до підборіддя. 

— Тримайся подалі від моєї родини. І чекай відповідь за моїх людей, — розвертаюсь до машини. Зараз робити тут мені більше нічого, треба шукати сина і Віту з бабусею, вони в пріоритеті. 

Але я не розумію, куди вони могли подітися. Не могли ж вони крізь землю провалитися? 

В цю мить згадую про таємний хід між будинками. Якщо Пітбуль не схопив їх, може бути, що бабуся встигла провести всіх туди. І зараз вони всі переховуються там.

— Ми що повертаємось? — питає розчаровано Демір. — І навіть не постріляємо? 

— Їдемо до мене, треба дещо перевірити… Постріляти ще встигнемо, не переживай.

Віта

Думку про те, що Тимур якийсь бандит, і страсті тут киплять, немов в серіалі про мафію, я відкидаю. Життя реальне, а не кіно. І нам всім зараз загрожує небезпека. 

Саме цю мить обирає Назар, щоб прокинутися. Розплющує очі і сонно крутить головою. 

— Тихо, — кажу я йому. — Ми тут вийшли погуляти, поки ти спав. Не лякайся. 

Хоча самій би мені було дуже страшно на його місці. Бо заснув він у спальні, а прокинувся в якомусь незрозумілому брудному приміщенні. 

Малий щось мурчить, злазячи з моїх рук. 

Я повертаюсь до Айли. 

— Як ваша нога? Йти зможете? Нам треба кудись вибиратися звідси, поки вони не почали прочісувати території навколо будинку. 

— Зможу… Треба звернутись до Сафіна, — розмірковує Айла. — Певно, він єдиний, кому зараз можна довіряти. В ресторани Тимура йти ризиковано, додому — ще ризикованіше. Все може бути під спостереженням.

Я з нею згідна. Отже нам треба якось дістатися до друга Тимура. Але я уявлення не маю, як це зробити. Брудні і кульгаючі ми привернемо забагато уваги на вулиці. І невідомо, кому там можна довіряти, а хто ворог.