Розділ 14

Віта

Айла зі мною сьогодні не розмовляє. Певно те, що вона стала свідком мого поцілунку з Тимуром, справило на неї гнітюче враження. 

Але я не переймаюсь за це. Значно більше мене турбує те, що до Тимура мене тягне. Тіло ніби оживає поруч із ним. А ще мене бентежить таємниця, яку від мене приховує клініка. Назар може бути моїм сином. Чи не може? Я роздивляюсь малого з усіх боків і не можу зрозуміти. І від цього на серці так важко. Ніби мене щось тисне зсередини. 

Як було важко його віддавати тоді. Хоч зі мною і працювали психологи. Але я ж чула його перший плач. І всі ці роки згадувала його. Тепер старі рани знову розворушились. 

Після обіду Назарчик засинає. Він не часто спить вдень. Але сьогодні така спека, що навіть його розморило. Я ж милуюсь ним сонним. 

І раптом чую з вулиці шум. Тимур зранку не казав, що повернеться раніше. Але чутно, як на територію вʼїздять автомобілі. 

Визираю у вікно і бачу, як до будинку рушають чоловіки. Їх пʼятеро. І в усіх закртиті обличчя. Це очевидно, що вони не з добром до нас. 

Стою якусь мить заціпенівши. А ті підходять все ближче, один хапає шезлонг і кидає його в басейн. Інший перекидає скляний столик, і той розбивається об бруківку. 

— Назаре! —  хапаю малого на руки, він сонний. — Тільки тихо, — бурмочу до нього іншою рукою набираючи номер Тимура. Мені треба отримати від нього вказівки що робити. КУди тікати? Де наша охорона? Що взагалі відбувається. 

Я притискаю телефон до вуха, обома руками тримаючи сонного Назара і виходжу в коридор. Десь тут кімната Айли. ЇЇ теж треба попередити. Якщо на нас напали, не можна залишати стару. А час здається спливає занадто швидко.  І у Тимура телефон поза зоною досяжності. 

Айла дивиться на мене з непорозумінням і невдоволенням:

— Що відбувається? Чому ти тут?

— На нас напали! — кажу я. — Треба ховатися! В будинку є якесь місце на цей випадок?  

— У нас є охорона! Хто міг на нас напасти? — бурчить бабка. 

— Погляньте самі у вікно! 

Вона недовірливо насуплюється і визирає у вікно. І бачить там тих вандалів. Прикриває рота рукою:

— Де наша охорона… 

— Пізно зʼясовувати! — сичу я. Хочеться гримнути, але  ябоюсь що нас почують ті покидьки. Поки вони крушать терасу. Але чи надовго їм сподобається така розвага? — Нам треба виходити звідси! Ви знаєте, як? 

— В підвалі є таємний хід назовні… Але якщо ті вандали вже в будинку… Ми навряд проберемося… Хіба що…. Можна спробувати спуститися сходами для прислуги. Бо іншими нас одразу побачать!

Вона ще рорзмірковує якими сходами йти! Я відчуваю, як руки німіють від ваги Назара. Він так і не прокинувся. І це навіть на краще. Ще почне плакати. 

— Ходімо! — кажу я Айлі. Вона рухається дуже повільно. Мені чути, як бандити трощать двері. Серце калатає десь у горлі з такою силою, що ось-ось вистрибне. Якщо це вороги Тимура, то вони можуть хотіти викрасти Назара. Від цієї думки в грудях мов розривається вогняна куля. І вага малого вже не така й помітна. У мене мов би відкривається друге дихання. 

По сходах ми буквально злітаємо вниз. Але Айла не така швидка. Вона рухаєься неквапливо. І від цього я злюсь. Я не можу її покинути, але й вона затримує мене. 

Стара теж нервує. Я бачу, як вона намагається потрапити ногою на сходинку, але в останню мить промахується, і падає прямо мені під ноги. Важко стогне. Цей звук схожий на набат. Я кидаюсь до неї, щоб однією рукою допомогти їй підвестися. 

— Мовчіть,  — ледве чутно благаю її. — Не видивайте й звуку. 

Стара вперше за весь час нашого знайомства дивиться на мене з вдячністю, і поволі підводиться. А я чую, як звуки трощення стають все ближчими. Якась ваза розбивається буквально за рогом від нас. Ми не встигнемо дійти до входу в підвал, з відчаєм розумію я…. 

Тимур

Ставлю телефон на зарядку в машині, поки чекаємо на евакуатор. Тільки мобілка вмикається, дзвоню додому. Але Віта слухавку не бере. Мені це не подобається. Набираю Айлу, та так само не відповідає. 

Третім дзвінком стає дзвінок в службу безпеки, а коли не відповідають вони, я починаю дуже сильно хвилюватись. 

Якраз приїжджає таксі та евакуатор. Я лишаю архітектора з машиною, прошу розібратись, а сам мчу на таксі додому.

Підганяю таксиста, він дратується, каже, що правила не порушуватиме. Він мене бісить, але я не хочу, щоб мене ще й з машини висадили. 

Дзвоню сусідам, але один з них виявляється за кордоном(а я навіть не був в курсі), інші двоє слухавки не беруть. 

Врешті-решт ми заїжджаємо на мою вулицю і коли вже я виходжу біля хвіртки, то бачу, що замок на ній зламаний. 

Одразу, навіть не думаючи, кидаюсь у двір. Бачу справжній погром: шезлонги в басейні, виламані двері, побиті вікна… Серце починає битись дуже швидко.

 Назаре! Віто! — починаю гукати їх ще до того, як заходжу до будинку, де все так само розтрощено. — Айло! Де ви? 

Обшукую весь будинок, але нікого не знаходжу.