Розділ 10

Тимур

Ми підʼїжджаємо до лікарні доволі швидко. 

— Якщо твоїй мамі треба якась допомога, я можу допомогти, — кажу, коли вже паркую машину. Мені дійсно хочеться допомогти їй. Останнім часом я багато думаю про Віту, розумію, що, можливо, це неправильно, але нічого не можу з собою зробити.

— Ні, дякую, — Віта посміхається до мене. — Ми самі впораємось. Тієї зарплати, що ви пообіцяли, цілком досить, щоб оплатити мамі терапію. Я вам все це розповіла не для того, щоб розжалобити і виманити гроші. 

— Хіба я казав, що я так про тебе думаю? Я дійсно хочу допомогти, — не погоджуюсь я. — Ну, але змусити тебе, само собою, не можу. Однак гордощі не завжди йдуть на користь, Віто. Інколи треба дозволяти людям турбуватись про себе.

— Так, ви напевно маєте рацію, і якщо ситуація геть буде погана, я обов'язково до вас звернусь, —  каже вона вперто. Складається таке враження, що вона просто не довіряє мені. 

Мене це дратує і злить. Як тільки я роблю крок назустріч, Віта робить два кроки назад, ніби боїться мого наближення. Але я нічого не кажу. Вирішую, що і сам цілком можу дізнатись, що там і як. 

— Добре, — кажу врешті-решт. — Нехай твоя мама швидше одужує. 

— Дякую, — ще одна несмілива посмішка, і вона тікає з машини.

Я ж тим часом їду до ресторану. Буквально за півгодини в мене призначена зустріч з Деміром. Я не знаю, чого він хоче, сказав, що розмова не телефонна. Теж мені, конспіратор. Ніби коли ми будемо сидіти в ресторані, а телефони будуть лежати поруч, вони не прослуховуватимуть нас… Там же все одно приймач. Щоб такого не було, зустрічатись треба взагалі без мобільних, або класти їх в спеціальну глушилку. Власне, щоб перестрахуватись, я лишаю свій телефон в машині.

Коли я підходжу до свого столику, Демір вже там. Я простягаю йому долоню і ми потискаємо руки:

— Ну що, розказуй, що в тебе там за "не телефонна розмова"? Але якщо ти дійсно хочеш, щоб її ніяк не прослухали, віддай мобільний своїй охороні. Я свій залишив в машині.

— Ти знаєш, на кого ми вчора наїхали? — сонно потирає перенісся товариш.

— Телефон ти віддав? — повторюю я. — Не хочу нічого чути, якщо він при тобі.

— Віддав! — Демір наливає собі каву з джезви і пригублює ту.

— Ну, розказуй, на кого, — кажу, а сам киваю офіціанту, щоб зробив кави і мені.

— Власенко, він же Коля Пітбуль, чув про такого? 

Нажаль, чув. Пітбуль відтис собі кілька районів і підминає все більше і більше. А ще подався  в політику. Відмиваючи свої грошики під виглядом донатів. 

— Блін, це не дуже добре, — мені якраз приносять каву і я теж наливаю собі. — Ти не міг посваритись з кимось попростіше?

— Мені його дівка сподобалась, та і вона наче не проти була замутити, —  зітхає Демір. — Це ж ти у нас правильний, а я скоро одружуюсь, я нагулятися хочу! 

— Краще б ти блін про наречену свою думав, а не одним місцем. І проблем би не було. Ну але вже нічого не поробиш, — кажу замислено. — Думаєш, він буде мститись чи щось таке? Але ж нічого особливого не трапилось.

— Думаю, нам пощастило, що ми взяли його наскоком, і він був в дупу пʼяний, —  зітхає Демір. — А зараз відіспиться і прилетить нам відповідь. 

— А він взагалі одружений? Якщо так, йому немає сенсу піднімати бурю. Він же точно був з коханкою, — припускаю я. 

— Одружений. На доньці прокурора, сам розумієш, скандал може вийти знатний, і першими кому він помститься — буду я. Це Пітбуль, він як вчепиться вже не відпустить. Але і попускатись перед нимп я не збираюсь!

— Ну тоді нам взагалі немає про що паритись. Дивись, йому невигідно розповсюджуватись про ту історію. Він був з коханкою. Йому захочеться замʼяти це самому. Проковтне та й все, ось побачиш. Прокурорські звʼязки важливіші. 

Демір зітхає. І мовчить. 

Віта

Заходжу до мами, вона саме лежить під крапельницею. Я купила їй смаколиків у магазині біля лікарні, кладу їх на тумбочку.

Слова Тимура не йдуть з голови. Мені авжеж приємно, що він хотів би допомогти, але я пригадую, чим все закінчилось, коли я минулого разу довірилась чоловіку. І відкидаю тку думку. Сама впораюсь з усим.

— Доню, щось ти стала рідше заходити, — жаліється мама. — Я аж встигла засумувати за тобою.

— Я ж казала, що влаштувалась на нову роботу, — кажу я. — Я теж сумую. Мамусю. Але там така робота, що треба цілодобово бути біля дитини. 

— Тобі, певно, важко… Працювати з дитинкою, з однією. Я колись теж няньчила дитину, ще коли тебе в мене не було. Привʼязуєшся до неї, а потім… 

Я всміхаюсь. До Назарчика неможливо не привяатися. Особливо якщо вразовувати, що я його і виносила колись. 

— Але я б дуже хотіла, щоб у тебе зʼявилась своя сімʼя, — каже мама. — Якийсь нормальний чоловік, не як той твій колишній… Він покинув тебе, коли в тебе стався викидень.

— Колись у мене буде сім’я, — відповідаю я. Історію з Артуром я їй авжеж переповіла інакше. Вона тоді лежала з інфарктом, і їй точно не варто було хвилюватись. Власне, якби не мамина хвроба, я б не пристала на пропозицію Ельвіри. — Але спочатку тебе на ноги поставлю.