Розділ 6

Тимур

Коли вже обходжу всіх, з ким треба привітатись, поглядом шукаю Віту. Ні, не тому що хочу її побачити, точно не тому. Просто вона зараз має бути з малим.

Я шукаю її по всьому ресторану, але так і не бачу, помічаю Айлу з Назарчиком. Значить, Віта дала його бабці. 

Тоді де вона сама? Не могла ж піти…

Я ще раз обходжу бенкетну залу, а потім згадую про веранду. Йду туди, мене чомусь туди так і тягне.

Коли заходжу, бачу біля неї чоловіка, це точно хтось із гостей, а не з персоналу.

Підходжу швидше, ніж встигаю про щось подумати, і стаю ніби між ними, бо бачу, що Віта якась напружена. Може, він до неї залицявся?

— У тебе все нормально? — питаю, поглянувши на неї. 

— Ні, — хитає голоовю. 

— Знайшла собі багато покровителя? — каже різко мужик.  

Мені не подобається його тон. Я обіймаю Віту за талію. Відчуваю, як вона здригається від цього жесту.

— Не лізь до неї. Ніякий я не покровитель, але щоб більше тебе біля неї не бачив.

Певно, це трохи занадто. Але мужика має спровадити.

Мужик змірює мене поглядом і кидає:

— Ще побачимось, Віто, — після чого проходить повз нас в ресторан.

Віта важко зітхає, і відступає від мене. 

— Ти його знаєш? — питаю її. — А то він спілкувався з тобою так, ніби ви знайомі.

— Знаю, — відповідає, ховаючи очі. — Але це минуле, і я б більше не хотіла з ним спілкуватися. 

— Зрозуміло, — киваю. Чомусь відчуваю укол ревнощів, коли вона каже про це "минуле". Але ж зараз він її явно не цікавить, як я зрозумів. Стоп, а чому я взагалі про це думаю? Треба перевести тему: — Ти вже спробувала фірмовий десерт мого закладу?

— Я дивилась за Назаром, часу їсти не було, — каже Віта. — Тим більше, пані Айла сказала, що я можу поїсти з персоналом на кухні, але в мене немає жодного бажання шукати де це… Вдома поїм. 

— Взагалі не їла? — дивуюсь я. — А чому з персоналом, якщо ти була з Назаром і і так годувала його?

— Але ж я і є частина персоналу. 

— Все одно. Ти не персонал ресторану. Там їдять тільки вони, — не погоджуюсь я. — Тут ти хоч і працюєш зараз, але все одно в якомусь сенсі гостя. 

— Я вас зрозуміла, — вона нарешті дивиться мені в очі. 

— Ходімо, я покажу тобі, на що варто звернути увагу, наші найкращі страви…

***

Ми беремо те, що я дійсно з гордістю можу порекомендувати. Я і сам ще не їв. Мені не подобається ставлення Айли до Віти, ніби вона нижча людина. Це неправильно. Тому я особисто сідаю з нею. Я теж ще не встиг перекусити. 

Коли ми так близько, мимоволі задивляюсь на неї. Вона красива, дуже, з цим не посперечаєшся. Особливо зараз з легким макіяжем і в вечірній сукні, хай і простій. Фігура в неї дійсно дуже гарна…

Помічаю на нас погляди Айли і не тільки. Ну, я мав показати їй, що вона не може все вирішувати. Це мій заклад і Віта гідна нормального ставлення. 

Айла щось каже Аніті, киваючи в мій бік. Та дивиться прямо на мене. А потім ніби збентежено опускає погляд. Айла плескає її по долоні і знову щось каже. Відчуваю, що буде мені морока ще з цим всим… 

Але з іншого боку, Аніта не така вже й погана. Могло бути набагато гірше. Побачитись з нею на декількох заходах не буде проблемою. А далі просто скажу щось про те, що вона надто юна, щоб стати мамою для малого. Чом би й ні…

Віта

Айла і Аніта тримають Назара біля себе. Коли я підходжу, щоб забрати малого, бабка мене відшиває. Я розумію, вона це робить умисно, для того, щоб Аніта з ним поспілкувалась. І малий до неї звик. 

Хоча хлопчику, мабуть, нудно поруч з дорослими. Але він біля бабусі мов шовковий. Вона, напевно, вміє тиснути на всіх. 

Аніта щось йому каже, і присідає поруч з ним. У мене в грудях наче починає жевріти вугілля. Це таке неприємне пекуче відчуття, наче мене хочуть ранити зсередини. Розумію, що немає ніяких підстав. Що це чужа по суті дитина. Але я ревную. Мені хочеться забрати Назарчика звідси. Від цієї чорноволосої красуні. І самій з ним бавитися. 

Тимур теж десь серед гостей. І в принципі я ж розумію, що він не повинен зі мною нянчитися. Але відчуваю себе без його захисту незатишно. Постійно озираюсь, чи немає десь поруч Артура. Я його боюсь. 

Я поїхала з міста після того випадку. І боялась повертатися. Бо знала, що він здатний на все. 

І тільки я знову думаю про нього, як одразу бачу.

Він дивиться на мене і, певно, помічає, що я знову сама. Щось каже тихо на вухо своїй супутниці. От чому він на ній не зосередився повністю? Вона така витончена і красива. Хоч і хамовита. Але все одно. Вони чудова пара. Але Артур залишає блондинку і знову йде у мій бік. 

Таке враження, що це не він мене побив тоді, а я його образила. За що мені це? Я вся стискаюсь і озираюсь в пошуках Тимура. Просто морально не готова зустрітися  з Артуром. Він мені здається схожим на велетенського павука, яких я боюсь до дрижаків.