Розділ 5

Віта 

Я знову погано спала! Але цієї ночі причина була в моєму роботодавцеві. Мені всю ніч снились сни з ним. Не розумію, чому він справив на мене таке сильне враження? Я ж бачила чоловіків… Але Тимур і його тіло, це як окремий вид мистецтва. Напевно, він чимало часу проводить в тренувальному залі, оскільки форма у нього просто вогонь… Навіщо я про це думаю? 

Тоді вночі ходити шукати кошеня здавалось правильним. Але зараз, зранку, мені соромно навіть на сніданок вийти. Бо ніякий одяг мені тепер не перешкодить думати про його кубики на пресі… 

Але доводиться зібратись з духом і йти будити Назарчика. Цю ніч він проспав спокійно.  І зранку встав у більш гарному настрої. Проте, небажання одягатися нікуди не поділось. Схоже, для нього уникнення футболок і шортів було одним з видів розваг. Він тікає, няня наздоганяє. Няня одягає, Назар одяг скидає. Малому весело. Няня, тобто я, спітніла і заморилась за півгодини цієї фізкультури. 

— Ну чому ти такий вертлявий? — зітхаю, коли з боєм мені вдається його нарешті вдягнути. 

— Давай ще побігаємо! — він знову збирається зняти футболку, аж раптом завмирає на місці, дивлячись мені за спину. — Привіт, ба!

— Схоже, няня тобі не може дати ради, — суворо каже Айла. — Треба поговорити про це з твоїм батьком. 

— Але мені весело з Вітою, — не погоджується малий. 

— Тато вже чекає на тебе внизу, іди, ми зараз теж спустимось, — додає Айла, чмокаючи малого в щоку, коли він підходить до неї.

Я не розумію причину її неприязні. Вона так суворо дивиться на мене. Я ж нічого не зробила поганого Назару!

— Я думала, ми знайшли спільну мову, Віто, — вона зітхає. — Але, бачу, ти така сама, як і всі. Нічого в цьому будинку не міняється. Окрім нянь.

— Я не розумію, — відповідаю, стискаючи руки в замок перед собою. — Я погано піклуюсь про Назара? 

— Ти, як і всі інші, хочеш залізти в штани мого онука, — вона супиться. — І тепер я в цьому абсолютно впевнена. Ходила до нього в басейн, по-твоєму, це нормально для няні? Звичайна няньська поведінка? 

— Я випадково! Ми пташеня вртяували, — починаю виправдовуватися. — Навіщо мені штани вашого онука? — нарешті видаю найголовніше. 

— Ти збираєшся прикидатись невинною вівцею? — хмикає вона. — Зрозуміло ж, навіщо. Одружитись, отримати спадок. Нащо ще? 

— Це якесь непорозуміння, — кажу тихо. — Не всі дівчата мріють вийти заміж за вашого внука. А з таким підходом, як у вас, няні у Назара і до вісімнадцяти років не буде, — додпю роздратовано. 

— Може, йому і не треба ніяка няня. Я і сама з усім впораюсь, — вона підтискає губи. — Я буду спостерігати за тобою. І якщо побачу тебе біля онука, знай, це буде як обʼява війни з твого боку. Як червона ганчірка для бика.

— І що ви зробите? Ви ж самі живете в його домі, — мене так зачіпають її слова, що здається це саме перед моїм обличчям зараз трясуть червоною ганчіркою. 

— І хочу йому найкращого, не щоб якась чергова дівка намагалась його спокусити, — відповідає вона. 

— Краще — це коли він самотній? А в його ресторани ви теж їздите контролювати персонал? Чи там дівок немає? 

—  Так, краще хай буде самотній, ніж знову буде страждати. Я тебе попередила. А далі тобі вирішувати, чи хочеш ти зі мною війни, чи ні.

Тимур

До відкриття все готове. Я проводжу на роботі цілий день, вириваюсь на півгодини тільки щоб переодягнутися. Але коли приїжджаю, то бачу, що бабуся теж вже вся при параді, хоч я і казав їй, що краще відведу її туди на днях в спокійний день.

— Може, все ж краще залишишся і відпочинеш? — кажу з сумнівом. Озираюсь в пошуках Віти і малого. Вони вже теж мають бути майже готові, бо за півгодини ми будемо виїжджати.

— У мене не так часто гарне самопочуття, щоб пропускати хоч якусь розвагу, — махає рукою, на якій нанизано кілька золотих браслетів. — Розвіюсь хоч на пару годин, — вона поправляє свій хіджаб. 

— Добре, як скажеш, — киваю і йду на другий поверх. Там, коли проходжу повз дитячу, зіштовхуюсь з Вітою, яка саме виходить від малого. — Привіт, готові їхати? У тебе є якась сукня? Я зовсім про це не подумав. Щось неяскраве, може чорне і просте має підійти.

— Назар вже готовий, — малий в строгому костюмчику визирає з кімнати і кидається мені на руки. — Я зараз переодягнусь, — киває Віта. — Сукня є. Навряд чи на мене там будуть звертати увагу.

Але мені здається, що все одно будуть. Бо вона від природи красива, і її хоч в мішок одягни, все одно знайдеться той, хто буде задивлятися. 

— Вдягни, — кажу коротко. Мені і самому цікаво побачити її в чомусь такому…

***

Коли я бачу Віту, яка веде малого до машини, то помічаю, що чорна сукня сидить ідеально по фігурі. А фігура в неї красива, і дуже. Але треба менше задивлятися. Мені важливо, щоб у малого була постійна няня, а мої загравання навряд підуть цьому на користь. 

Вирішую, що так буде краще. 

Айла невдоволена, я бачу це по її вигляду:

— Може, Віта залишиться вдома? Раз я все одно їду, — каже вона вже перед машиною.