Розділ 4

Тимур

Завдяки тому, що Віта зʼявляється в будинку, я нарешті можу нормально працювати. На сніданку, правда, бабуся якось не дуже привітно на неї дивиться. Ну але вона завжди так робить, коли в будинок приходить працювати нова молода дівчина, хай служниця чи няня, це не так важливо.

Малий поводиться нормально, тож я сподіваюсь, що ніяких проблем не буде, бо мені дуже треба готувати відкриття нового закладу. Вже залишилось зовсім мало часу, а я знову був відсутній майже тиждень.

На роботі все проходить в поспіху і метушні. Не люблю подібного, але інакше цього разу не виходить. 

На ланч нарешті спускаюсь до зали ресторану, я дійсно зголоднів за тими документами. І раптом бачу, як до закладу заходить Демір Сафін власною персоною. Мій друг і суперник в одному флаконі.

Я усміхаюсь і підходжу до нього:

— Привіт, чому не сказав, що заїдеш? Я б підготувався, чи що, — простягаю йому руку для рукостискання.

— Відколи це ти готуєшся до мого приходу? — питає він і потискає мені руку. 

— Міг просто поїхати, у мене нова няня, син може щось вчудити, я як на бочці з порохом.

— Малий у тебе звісно бешкетник, але хіба не можна знайти толкову нянбку? Доручи це бабусі Айлі, вона обере сама найкращу. 

— Вона завжди обирає якихось старих. Малому з ними нудно, — ми проходимо до столу, я подаю своїм знак, щоб накрили нам на стіл. 

— Бабуся шукає собі компаньонок, це ж очевидно, — Демір сміється. — У тебе нове меню? — він продивляється мідні тарілки і їх вміст. — Минулого разу баклажанів не було… От негідник, вже придумав щось нове! 

— Я найняв ще одного крутого кухаря прямо з Туреччини. Він спеціаліст по молекулярній кухні. Робить традиційні страви але в нових формах. Дуже цікаво і на смак, і на вигляд. Особливо це помітно в десертах. Вводжу іновації! А у тебе як з бізнесом зараз? Давно не був у вас.

— Краще кебаба все одно не придумали їжу, — відповідає Демір. — Ну хіба що дьонер… Але кожному своє… А з бізнесом у мене все просто чудово! — Дамір розламує піту і вмочує шматочок  в густу підливку з баклажанів і помідорів. 

— Я скоро відкриваю новий заклад. Прямо біля бесарабки. Таке ласе приміщення, там вже все готове, — продовжую я. — Прийдеш на відкриття наступної суботи?

— Звісно прийду. Няню свою візьмеш? — він підморгує. — Якщо доживе до того часу і малий її не з’їсть. 

— Малого треба б взяти, — киваю. — Хочу, щоб він звикав до великих компаній людей. Все ж, колись все це належатиме йому. А якщо братиму його, няню теж треба брати.

— Треба й собі про спадкоємців задуматися… Батько казав, що підшукав мені наречену з наших. Але я не впевнений, що хочу нашу. 

— Ну, але все може і скластись як найкраще. Згадай мій шлюб, — я зітхаю. Я дійсно дуже сильно кохав свою дружину.

— Ви з Ельвірою знали одне одного з дитинства! А мені підсовують кота  в мішку! І викуп за неї немалий просять, а я навіть обличчя її не бачив! — обурюється Сафін. 

— Але вона наша, а ти кажеш, що з наших не хочеш. Але що наша, що не наша може виявитись тією, що треба, — не погоджуюсь я. 

— Я сказав батьку, що поки не обжену тебе з прибутками, про шлюб не думатиму! — вперто відповідає Демір. 

— Ох, тоді ти ніколи не одружишся, друже, — я сміюсь. — Мені аж шкода тебе! Як же так, без спадкоємців…

— У мене завершується будівництво готельного комплексу в Одесі. Скоро відкриємось і тоді побачимо, хто кого. Я, чи ти зі своїми забігайлівками. 

— Добре, по руках, — я знову потискаю йому руку. — А на відкритті чекаю обовʼязково!.. Можеш з нареченою, — жартую над другом. — Або ще з кимось…

 Віта

День з малим минає важко. Він то поступливий і піддається на вмовляння, цікавиться іграми. То ніби його міняють. Починає вередувати і проявляти впертість. 

Стара Айла якийсь час слідкує за мною, а потім йде в свою кімнату. На її обличчі читається незадоволення мною. Наче я тут вже наставила капканів на її милого онука! 

Я взагалі не думаю, що колись наважусь на стосунки. Ті три роки, що я жила в Ужгороді, я просто не давала шансу жодному із залицяльників. Іноді мені дуже хотілося щоб було все як у всіх. Побачення, поцілунки, подарунки. Але потім я пригадувала, чим все закінчується, якщо довіряти чоловіку, і мене охоплював страх на рівні інстинктів. І я відшивала хлопців без жалю.

Лише один раз я пішла на побачення. І втекла звідти після того, як хлопець взяв мене за руку. Його дотик пробудив в мені замість приязні таку сильну відразу, що я нічого не змогла з собою вдіяти. 

На Тимура мені було цікаво дивитися. Але я б не хоітла, щоб він мене торкався. Не кажучи вже про щось інше. Шкода, що навіть якщо все пояснити Айлі, вона мені не повірить. Буде вважати, що я умисно брешу. 

Нарешті повертається Тимур. І Назар, зачувши гул мотора, буквально рветься на вулицю, щоб привітати тата. 

Я в останню мить хапаю малого за руку і кажу:

— Давай вийдемо разом, не варто бігти так необережно.