Розділ 3

Тимур

Заходжу за Назаром перед вечерею і бачу, що вони разом із Вітою грають в якусь гру. У Назара повно тих ігор, але зазвичай він надає перевагу мультикам. Тому зараз я навіть здивований. 

— Назаре, Віто, вечеря вже майже на столі. Давайте спускатись. 

День видався складним. Віту перевіз мій водій, перед тим ми підписвли контракт і угоду про нерозголошення. Завжди так роблю. Не люблю, коли про мою родину говорять бе змого відома. А Назар і бабуся наразі вся моя родина…

Дивлюсь як Віта веде малого за ручку до сходів. Мені цікаво, чому така молода дівчина вирішила займатись з дітьми. Треба буде її розпитати. 

Схоже, вони поладнали. Хоча, може, це тільки затишшя перед бурею. 

Ми спускаємось вниз і сідаємо за стіл. Ба на вечерю не виходить. Вона сьогодні прихворіла, тому я їх навіть з ВІтою не встиг познайомити. 

— Я б хотів дізнатись про вас трохи більше, — я дивлюсь на Віту. Вона ж вивчає їжу на столі. Напевно зголодніла, але не наважується взяти першою щось на тарілку. Тому кладу собі шматочок ягнятини, щоб вона почувала себе вільніше. — Чому ви вирішили стати нянею? Зазвичай в няні йдуть жінки старшого віку, або навпаки молоді студентки. 

— А ви б довірили дитину студентці? — Віта посміхається. На її щоках з’являють дві ямочки. Прямо як у Назара, коли той сміється. Я вваєаю це милим. Як і всю няню. Є в ній щось таке ніжне, що привертає увагу і пробуджує бажання побути біля неї. 

— Я — ні, само собою, — киваю я. — Але коли мені кажуть слово "няня", я зазвичай уявляю саме такі категорії жінок. Більшість нянь Назара були дамами постарше.

— Я працювала в садочку, і мені подобається бавитись з дітьми… Але там такі заробітні плати, що на них важко прожити. А у мене хвора мама, їй кілька років тому зробили складну операцію, проте треба все одно підтримувати курсами лікування, і тому вирішила спробувати себе в ролі няні, — відповідає вона. 

— Так, певно, на зарплатню в садочку точно важко утримувати хвору людину, — погоджуюсь я. — Але я радий, що ви з малим знайшли спільну мову. 

— З ним не так і важко, правда, Назарчику? — Віта з ніжністю дивиться на малого. А той лише загадково усміхається. Попередні няні теж його спочатку хвалили… І всіляко намагались підлеститись до мене. 

— Ну, хай так і буде далі, — киваю я. Я не дуже хочу знову і знову змінювати няню. Хочу, щоб у малого була хоч якась стабільність. — Сподіваюсь, ви з ним поладнаєте і все буде добре…

***

День дійсно проходить непогано і малий навіть засинає рано, що мене доволі сильно дивує. У мене зазвичай безсоння, тому  я працюю з паперами. 

В якусь мить виходжу з кабінету, вирішуючи що поспати трохи не завадить. 

Проходжу повз дитячу і чую звідти якесь бурмотіння. 

Обережно прочиняю двері, щоб поглянути чим там зайнятий син. В щілину бачу незвичну для себе картину. Назар лежить в ліжку, а Віта сидить біля нього і тихо співає якусь колискову. Прислухаюсь: “Стукає сон у вікно, ну пустіть мене вже час, годі чекати, до малої дитини до теплої хати”... 

Не можу стримати усмішку. І обережно причиняю двері. Чомусь в грудях стає тепло  і трішки лоскотно. Так, Віта просто няня. Але як вона піклується про мого сина…Певно і справді любить дітей. Цікаво, чому у неї немає своїх? Невже  у такої красуні і немає хлопця? ʼʼʼ

Віта

Сонно тру очі, і прислухаюсь, чи не прокинувся ще Назарчик. Вночі йому погано спалось, певно, снились якісь кошмари. І я співала йому всі ті колискові, які колись співала мені мама. 

Я все ще сумніваюсь, чи та він дитина, яку я носила? У мене забрали немовля відразу після народження. Я його не бачила. І зараз мене охоплюють сумніви — а якщо Ельвіра мала ще сурогатних мама про запас? Як це з'ясувати у Тимура так, щоб не видати себе? 

Зазираю в дитячу і бачу, що Назар ще спить. Обережно буджу його, щоб підготувати до сніданку. Режим важлива складова життя дитини. 

— Прокидайся, маленький, — намагаюсь видивитися знову  в ньому риси Ельвіри. Але здається, він більше схожий на свого батька. 

Назар сонно бурмоче:

— Ма, я не хочу… — аж хникає. — Хочу бачити тебе. Не буду прокидатись. Не йди. 

Серце стискається, і стає важко вдихнути повітря. Треба не забувати. Я не його мама. 

— Прокидайся. Мій промінчику, — кажу я. — Скоро сніданок. 

Коли малий розплющує очі, то трохи насуплюється:

— Навіщо ти розбудила мене, я бачив маму…

— Ти ж не можеш спати увесь день, — все ще усміхаюсь йому. 

— Вона не кожного дня приходить… 

— Прийде ще, обов’язково! Вона постійно за тобою спостерігає, — запевняю я малого. 

А про себе повторюю. Я просто хатка. Оболонка. Я не мама йому. Він — чужа дитина. І від того мені знову боляче. Я думала, допомігши Ельвірі, я зцілю свою рану. Але зробила лише гірше, певно. 

Він зітхає і насуплюється. Схоже, сьогодні встав не з тієї ноги. І все через той сон… Чи точніше, через те, що я забрала його з того сну.