Розділ 2

Тимур

Я проводжаю Віту поглядом. Давно мене не тягнуло до жінки отак з першого погляду і дотику. Хоча, погляд був вже не перший, бо мене притягнула її кофтинка, що прилипла до грудей, а це було вже після того, як вона вилізла з басейну разом із Назаром.

Але персонал для мене табу. Тож немає сенсу навіть думати про подібне. У мене таке відчуття, що саме вона впорається з малим. А знайти йому няню набагато важче, ніж мені — коханку. Та і не надто я хочу постійну коханку, вони потім завжди хочуть весілля і тому подібного. І взагалі не хочу, щоб сину доводилось звикати до ще однієї жінки. Згадую, як важко він переживав смерть матері. Вона так боролась за життя, аби побути з ним якомога довше. 

Але жодні гроші світу не змогли б її вилікувати… Ми потягнули час, як могли. Навіть завели сина завдяки сурогатному материнству. 

Памʼятаю, як Ельвірі було і радісно, і боляче одночасно. Вона побачила в цьому всьому якийсь промінчик надії і новий стимул жити. Хоча, звісно, воліла б народити дитину сама. Але ми не ризикували. Тому вона з головою поринула в процес. Сама підбирала сурогатну матір, сама з нею спілкувалась і просила мене не втручатись, щоб не відбирати у неї бодай це право бути причасною до таїнства народження нашої дитини. 

Вона була щаслива, коли займалась цим. Певно, це були перші місяці після тих трьох складних років, коли я бачив її щиру, а не вимучену для мене, усмішку.

А коли народився Назар, лікарі взагалі сказали, що, можливо, у Ельвіри почалась ремісія. 

Моєму щастю не було меж. Я нарешті знову будував далекі плани, мандрівки та всяке інше, але…

Дівчини щось довго немає. Я кажу дворецькому, який саме стояв у дверях, приглянути за Назаром, а сам йду до будинку.

З подивом бачу, що Віктор видав їй якийсь жіночий одяг. Уявлення не маю, де він його так швидко знайшов. Можливо, навіть дістав щось з запасів Елі, з того, що вона навіть не приміряла. Але зараз на Віті замість її мокрого плаття, закритий шифоновий костюм: широкі штани і блузка. Розписане візерунками, з виду зовсім легке, але за традицією непрозоре.

Віта стоїть біля комоду з нашими сімейними фотографіями, але коли бачить мене то ледве не скрикує, і ховає очі.

— Бачу, її одяг тобі підійшов, — все ж мені трохи сумно бачити цей одяг, він в стилі Елі. Ніби тут не вона, але…. 

— Чий? На всьому були ярлики з ціною, я думала це для гостей, — вона торкається тканини. 

— Певно, новий, вона не носила, але стиль сто відсотків її, — я киваю на фотографію. 

— Вашої дружини? Вона зараз не в місті? — здається, дівчина трохи нервує. Певно уявила вже, що мама Назара її не прийме. 

— Вона померла півроку тому, — відповідаю, дивлячись на фото. Еля там така щаслива…

— Померла? — в голосі справжнє розчарування і якийсь навіть біль. Ніби я повідомив про смерть доброї знайомої. — Мені так шкода… 

— Ну, всі люди хворіють. Від цього не застрахують жодні гроші, — кажу я замислено. 

— Бідний хлопчик, — Віта зітхає — Такий маленький, а вже втратив маму… Я буду про нього дуже добре піклуватися. Обіцяю! 

— Йому важко приймати нових людей. Всі няні втікали рано чи пізно. Зазвичай рано. 

— Ну ми з ним не чужі люди… Тобто, я маю на увазі, після басейну… Вже трішки знайомі, — чомусь плутається  словах. Але я звик, що персонал часто  ставиться до мене з таким збентеженням. Особливо молоді дівчата. 

Віта

Мені дуже страшно, що Тимур все дізнається. Що здогадається, наскільки маленький Назарчик мені не чужий. І вирішить, що таких випадковостей в житті просто не буває. А отже я прийшла відібрати малого, чи ще щось таке. 

Я ж розумію, що з першого погляду відчула до Назарчика щось інше. Геть не те, що відчувала до своїх вихованців в дитячому садочку. Хоча я і люблю всіх своїх дітей… Але тут це було щось інше. Ніби моє серце саме потягнулось до цієї дитини. 

Тож тримаю обличчя. І намагаюсь не сказати чогось зайвого. А сказати я б могла багато чого. 

***

Чотири роки тому

— Стан стабільний і через пів року ви можете пробувати знову заводити дитину, — каже лікар, закриваючи мою справу. — Але сьогодні вам доведеться переночувати в клініці. Під наглядом. 

Я киваю. Мені так байдуже. Мені все зараз байдуже. Всі вони вважають, що я просто впала на живіт. Дуже невдало. І тільки я та Артур знаємо правду. Але він ніколи не визнає вину, а у мене не вистачить духу з ним боротися. 

Він просто не хотів цю дитину. Він злякався, що інтрижка вийшла з-під контролю. От тільки те, що для нього було інтрижкою, розвагою, легким романчиком, для мене було першим коханням. 

Тож коли  я завагітніла і прийшла до нього з тестом, замість радості почула холодне:

— Скільки тобі грошей треба на аборт? 

— Який аброрт, Артуре? — моєму подиву і переляку не було меж. — Це наша дитина… 

— Дитина тобі зараз ні до чого, сама подумай. І мені теж, — він хитає головою. — Не видумуй. Це єдине правильне рішення.