Розділ 1

Тимур

Я тільки-тільки завершую черговий дзвінок, коли телефон дзвонить знову. Працювати з дому — ще та морока, особливо коли в тебе мережа ресторанів і в більшості випадків необхідна саме фізична присутність.

Малий Назар бігає поруч. Сьогодні я видав йому припасену заздалегідь нову машинку, на цей раз поліцейську, тому він дуже зайнятий іграшкою. Час від часу подивляюсь на нього, поки він розганяє іграшку і запускає по бруківці біля тераси. 

— Брум-брум, — бурчить він. — Віу-віу, — імітує сирену. 

Зиркаю на годинник. Саме зараз має прийти на співбесіду чергова претендентка на роль няні. 

Але щось з ними в нас не ладнається. Або вони не викликають у мене довіри по при бездоганне резюме і рекомендації. Або… Жодна з тих, хто підійшов під мої вимоги, ще не змогла впоратись з Назаром і втікала вже після першого ж пробного дня. А мені треба працювати.

— Назаре, поводься добре сьогодні, — кажу малому. — Татові треба повертатись на роботу. Щоб дядько Демір не вимахувався. 

— А дядько прийде  в гості? — питає, куйовдячи своє русе волосся. В ньому більше слов'янського ніж я очікував, певно гени моєї мами виявились сильнішими. 

— Ну, на твій день народження точно прийде, якщо ти так хочеш, — киваю я. 

— І подарує мені пожежну машину, — він мрійливо примружується. У нього тих машинок вже цілий гараж. Але йому все мало. — Я буду пожежником як виросту! Чи поліцейським? — задумується. Потім знову повертається до іграшики. 

Я ж тим часом знову берусь за телефон. Одним оком глянув на басейн. До нього далеко. Назар вміє плавати, Ельвіра настояла щоб його вчили цьому ще з пелюшок. Вона взагалі була прихильнецею раннього розвитку. Хотіла виростити з сина генія… Так, вона багато чого хотіла…

За басейн я не переживаю. Але все одно не хотілось би, щоб малий туди впав в одязі. 

Треба буде після співбесіди поплавати з ним вдвох. Ця спека вже трохи дістала. 

Дворецький повідомляє, що кандидатка вже прийшла. Вчасно. Люблю пунктуальних людей, бо час — це гроші. 

— Нехай йде сюди, — відповідаю. — Поговорю з нею. І будемо молитись, що цього разу Назар не дістане її так, як попередню, що вона втече одразу після першого робочого дня. 

В телефон приходить сповіщення, я уважно читаю повідомлення від чергового адміністратора. 

Саме в цю мить чую, як “віу-віу” малого обривається і плескає вода. Підводжу очі  і бачу як світловолоса дівчина в легкій сукні стрімко біжить до басейну і стрибає туди навіть не роздіваючись. 

За мить випірнає з води тримаючи малого в руках. Назар відпльовується і верещить від захвату. Незнайомка ж виглядає дуже наляканою. 

— Як вас звуть? — встаю і беру рушники, підходжу ближче і кидаю один синові, інший — незнайомці. 

— Віталія… Ви так спокійно реагуєте, наче вам на дитину начхати, — вона зміряє мене обуреним  поглядом. А я бачу, як мокра тканина обліпила її стрункий стан… 

— Чому це начхати? — питаю, але погляд все ще прикутий до району грудей. Ліфчик є. А шкода… Хоча, воно і на краще. — Він прекрасно плаває ще з двох років.

— А… О…, — вікриває рота і закриває його в розгубленні. — Я думала він тоне… О Боже, я так злякалась, досі руки тремтять… 

— Де там ваше резюме, — знов зазираю в мобільний, відкриваю пошту і це її резюме, мені прислали його вчора. Ну, була вчителькою, має педагогічну освіту. Ніяких особливих регалій, але… Вона не роздумуючи кинулась рятувати мого сина, це вже багато що значить. Я відриваю погляд від телефону: — Віта, значить. Ви мені сподобались, Віто. Можете спробувати попрацювати тут випробувальний термін, — насправді "випробувальний" він більше тому що малий всіх доводить до сказу, а не тому що я буду придиратися. 

Віта

Від несподіваного пориву вітру  я тремчу. Малий закутаний в рушник і передний батьку, в  той час як я не можу прийти до тями після пережитого шоку. 

Як побачила, що хлопчик біжить за машинкою і падає в басейн, думала, посивію від жаху. А його батько сидів в телефоні, навіть не ворухнувшись… 

Вся ця гамма емоцій ніяк в мені не вляжеться. Пульс ще стрибає так, що у вухах шумить. 

— Тобто, я отримала роботу? — питаю знову в чоловіка. Тимур Шахін мене взяв. Я намагаюсь осягнути свою удачу. Навіть не сподівалась, що мене візьмуть без перевірок і довгих допитів. У мене майже немає досвіду роботи нянею в багатих домах. Якби не обставини  я б так і продовжила працювати в дитячому садочку. 

— Ви виглядаєте так, ніби не для цього сюди прийшли, — він усміхається. — Ну, зазвичай є довга процедура з перевірками і таким іншим. Але ви були готові врятувати мого сина. Діяли швидко і чітко, я відчув, що можу довірити вам дитину. Тому так, ви отримали роботу.

— Дякую, — схиляюсь, щоб викрутити пелену сарафану. З мене все ще капає вода, залишаючи калюжу навколо ніг. 

Ловлю на собі задумливий погляд Шахіна. І стає вже не холодно. А дуже навіть спекотно. 

Шахіна не можна назвати непривабливим. Навпаки. Чорне волосся, виразні східні риси обличчя, що однозначно вказує на його турецьке коріння і на цьому контрасті сталевого кольору очі. Син схожий на нього. І водночас в ньому є щось мені знайоме… Я сама не розумію що.