Частина 5

Компактне ландо запряжене четвіркою коней повільно під’їжджало до маєтку. Схоже, що його орендували десь в місті. В ландо сиділи двоє осіб в чорних капелюшках – двоюрідна сестра та її камеристка чи компаньйонка, інші місця були заставлені скринями. Сестра підібрала усі свої речі та цілий тиждень їхала хтозна-куди. Бідна дівчина…

Ландо зупинився. Кучер з крехтінням спустився зі свого насидженого місця та відкрив дамам маленькі дверцята. Стомлені довгою дорогою жінки вийшли з екіпажу. Юна Пауліна одягнена в усе чорне виглядала розгублено та наче відсторонено. На блідому, зовсім без рум’янцю, обличчі єдиною деталлю були очі – виплакані та від того червоні як стиглі яблука. Жаль заповнив серце Лани – бідне дитя втратило батька, а тепер приїхало світ за очі від сім’ї, яка потребує підтримки, далі від матері, що певно так само розгублено сумує тепер не лише за чоловіком, а за донькою. Їй було незвично, соромно та навіть трохи страшно від незнання – єдина опора в житті – сім’я, залишилась без голови. Вони не були пристосовані жити інакше. Камеристка напроти мала досить спокійний, навіть кам’яний вираз обличчя, що видавало в ній досить жорстку людину. Чорні одежі на ній не виглядали траурними, як на Пауліні. Ця жінка в чорному сприймалась як належне, її обличчя дуже підходило чорному кольору або чорний підходив до її обличчя. Схоже, що юній Пауліні було некомфортно в компанії камеристки, і можливо це також стало однією з причин її ніяковіння.

Першим до жінок вийшов батько.

– Вітаю, Паулінко. – протягнув руку до дівчини чоловік. – Ти так змінилась з того часу, як була тут востаннє. Вже майже сім років пройшло. Ти виросла в прекрасну юну жінку. – усмішка торкнулась його губ та очей, а пишні вуса торкнулися до ніжної дівочої руки, і нарешті на кругленьких щічках Пауліни почав проявлятися рум’янець. – Вітаю. – кивнув кудись позаду дівчини – схоже що камеристці, та низько вклонилась знатному батькові.

– Вітаю вас. – пропищала Пауліна, опустила очки додолу та вклонилась в маленькому кніксені – зробити повноцінний реверанс не вдалося б – її рука все ще була у віконта в руці, від цього Пауліна ще більше зашарілась.

– Вітаю, сестричко. – посміхнулась Лана, виглядаючи у віконта з-за широкого плеча вона помітила як осяйнуло обличчя дівчати – сестру вона рада була бачити найбільше. Відповіддю Лані була широченна посмішка. – Батьку, – звернулась Лана до віконта. – Я гадаю Пауліна втомилась з дороги. Я проведу її до кімнат. – сцена біля маєтку скінчилась. Натовп служниць, що чекали гостей тепер чекав доки зайдуть господарі, щоб розійтися у справах. 

Лана взяла Паулінку під руку та пішла до маєтку. Дійшовши до Анки вона повернулась на всю процесію, що була на вулиці та промовила:

– Анко, покажи, будь ласка, камеристці моєї сестри, де знаходяться кімнати служниць та проведи маєтком – хай ознайомиться з ним. – як відреагувала жінка Лана не бачила, просто пішла своєю дорогою.

Кімнати Пауліни були поруч з Ланиними кімнатами – це Лана знала, бо ще вчора пара служниць прибиралися тут та виносили мотлох, тому знайти їх і відвести дівчину не викликало у Лани проблем.

– Як дорога? – спитала Лана, проте розмова йшла туго, від радості, що випромінювала дівчина, коли побачила знайомі обличчя не залишилось і сліду. Втома давалась в знаки.

– Жахливо. – нарешті, після невеликої паузи та коли в коридорі не залишилось людей відповіла Пауліна.  – Дякую, що врятувала мене від Маланки – їхати з нею було просто нестерпно. Іноді мені здається, що вона – це якась жива статуя. – видихнула дівчина. Вона викликала в Лани симпатію та бажання допомогти, як молоденька розгублена студентка на практиці у великій компанії. Лана ще й досі почувала себе в цьому тілі неправильно. Доросла жінка у тілі підлітка – інакше світосприйняття та погляд на речі. Зваженість у діях, у мові, в голові – того юна Пауліна здавалась Лані ще дитиною, тому Лана нечасто дивилась на себе в дзеркало – не могла звикнути до цього вигляду.

– Будь ласка, – усміхнулась жінка. – Як ти себе почуваєш? Я чула про твого тата – співчуваю. – промовила Лана, коли вони вже майже дійшли до кімнат.

– Я… – вона наче завмерла, ніби весь цей час намагалась забути справжню причину свого перебування тут. – Я не знаю… — нарешті відповіла дівчина та опустила голову і якщо раніше поля її капелюха не закривали її обличчя, тапер Лана могла побачити лише її ніс та губи, які вона зажмурила так, що вони побілішали. Далі вони йшли мовчки. Тишу розривали лише їхні кроки, що відбивалися від стін та розсіювалися по коридору. 

Довге, затяжне мовчання довело їх до потрібного поверху та пройшовши анфіладою кімнат та коридорів вони зупинились. Всю дорогу Пауліна не підіймала очей – схоже плакала або намагалась стримати сльози.

– Ви приготували для мене мою стару дитячу кімнату. – посміхнулась дівчина. – Цікаво там все як і було в дитинстві? – ностальгічно-сумно промовила Пауліна.

– Начебто. – неоднозначно відповіла Лана. – Моя поруч. – промовила Лана вказуючи рукою.

– Я пам’ятаю. – ніяково промовила. 

– Ти певно хочеш відпочити. Якщо захочеш чогось – клич Анку, вона моя камеристка. – Пауліна кивнула Лані щось схоже на: “Дякую..” та відчинила незамкнені двері. Лана провела дівчину поглядом та так само зайшла у свою кімнату. 

Бажання оберігати Пауліну було якесь інтуїтивне. Сама самісінька вона, переживша втрату, відправлена далеко від дому, виглядала жалюгідно і схоже, що почувалась так само і це не дивно. Втрата батька, переїзд та розлука з сім’єю яка також переживає кардинальні зміни – це важко. Лана це розуміла… Розуміла навіть більше ніж їй цього хотілось. Вона сама втратила батька ще в старших класах, майже в тому віці в якому зараз Пауліна. Саме тоді почались труднощі з матір’ю, а її бажання втручатись в життя вже дорослої доньки перетнуло межу… Саме тоді Лана почала відсторонюватись від неї, а мама навпаки намагалась ще більше влізти в життя доньки та вирішити все за Лану, але не допомогти. Одне велике замкнене коло. Можливо через це Лана хотіла допомогти дівчині в цей складний період життя.