Глава 27. Тимур

День закрутився у звичному вирі: злиття активів, переговори з іноземними інвесторами та нескінченні таблиці, цифри в яких зазвичай давали мені відчуття контролю. Але сьогодні контроль був лише ілюзією. Думки постійно поверталися до того вечора в квартирі Анни. Її переляк, тремтячі руки і ті вітаміни стоили перед очима, змушуючи моє раціональне «я» шукати логічні пояснення там, де їх не було. Я перебирав варіанти, намагаючись виправдати її, але інтуїція, яка ніколи не підводила мене в бізнесі, тепер кричала про небезпеку.

Двері мого кабінету відчинилися без стуку. На порозі стояв Віктор. Його обличчя, зазвичай непроникне, як гранітна плита, зараз здавалося висіченим із каменю, а в погляді застигло щось, що змусило мене миттєво відкласти ручку. Він мовчки підійшов до столу і поклав передо мною тонкий аркуш паперу.

— Я дістав дані з реєстру іншої клініки, — коротко кинув він. Його голос звучав незвично глухо, наче він сам ще не до кінця вірив у те, що знайшов.

Я опустив погляд. Це був витяг із медичної картки. Кожне слово в’їдалося в сітківку ока. Прізвище: Соколовська Анна Сергіївна. Діагноз: Вагітність, 9 тижнів.

Світ навколо мене на мить перестав існувати. Звук міста за вікном — гул автівок, сирени, шум вітру — просто зник, залишивши лише вакуумну тишу, що тиснула на барабанні перетинки.

Дев'ять тижнів.

Це означало, що операції... ніколи не було. Вона мене обдурила. Вона вигадала цілу історію, змусила мене повірити у свою хворобу, змусила мене почуватися винним за біль, якого я не спричиняв. Я згадав, як тримав її за руку, як намагався бути делікатним, як боявся нагадати їй про те, що вважав «втратою». А вона весь цей час просто мовчала.

Але замість очікуваного гніву я відчув дивний, паралізуючий поштовх у грудях. Я згадав той день в офісі, коли вона вперше сказала мені про вагітність. Тоді я відреагував як бізнесмен — холодно, прагматично, прораховуючи ризики. Я переконав себе, що це правильно, що дитина зараз не на часі. Але глибоко всередині, десь у найтемніших куточках душі, я вже тоді почав приміряти на себе роль батька. Я уявляв, яким він буде — цей малюк, чиї очі успадкує. І коли вона тоді погодилася на аборт, я прийняв це з повагою до її вибору, але з невимовним, глухим розчаруванням, яке боявся зізнатися навіть собі.

І ось тепер... вона вагітна. Дитина жива. Вона нікуди не зникала. Вона росте в ній щохвилини, поки ми обговорюємо контракти. Вона жива!

Це усвідомлення вдарило сильніше за будь-яку зраду. Вона не просто збрехала про хворобу — вона вкрала у мене ці тижні сподівань. Чому вона не сказала? Невже вона настільки мені не довіряє? Невже вона справді думала, що я змушу її силою зробити те, чого вона не хоче?

Я підхопився з крісла, ледь не перекинувши важкий стіл. Кров пульсувала у скронях, вибиваючи ритм не люті, а відчайдушного бажання негайно побачити її. Торкнутися. Спитати. Просто переконатися, що це правда. Закричати від нерозуміння і радості одночасно.

Я майже вибив двері її кабінету, не звертаючи уваги на секретарку. У голові крутилася лише одна фраза: «Чому ти мовчала?».

— Анно, нам треба... — слова застрягли в горлі.

Я завмер на порозі. Анна була не одна. Біля її столу, нависаючи над нею і порушуючи весь її особистий простір, стояв чоловік. Високий, самовпевнений, з тим типом обличчя, який я пам'ятав із досьє. Денис. Її колишній. Той самий, через якого вона була такою розбитою в ніч нашого корпоративу, коли все тільки починалося.

Анна виглядала так, наче щойно побачила власну смерть. Вона тримала в руках якусь заяву і її пальці так сильно тремтіли, що папір видавав сухий шелест. Вона теж завмерла, побачивши мене. Її очі, великі, повні вологи та жаху, зустрілися з моїми, і я прочитав у них благання про порятунок.

Денис повільно обернувся, він виглядав схвильованим, але в його погляді читалася небезпечна рішучість.

— Що тут відбувається? — різко спитав я, роблячи крок усередину кабінету. Мій голос звучав як метал, що б’ється об камінь. — Чому сторонні в офісі?

Напруга в кімнаті стала настільки густою, що, здавалося, достатньо одного слова, бодай одного подиху, щоб усе навколо вибухнуло. Ми троє стояли в епіцентрі бурі, яка готувалася знищити все, що ми будували останні місяці.

— Тимуре Аркадійовичу, Денис вже йде, — ледь чутно прошепотіла Анна. Вона намагалася встати, але ноги, здається, її не слухалися. У цьому шепоті було стільки розпачу, що моє серце, яке щойно співало від новини про дитину, знову впало в безодню.

Я не відривав погляду від її зблідлого обличчя, ігноруючи присутність Дениса, але кожною клітиною відчуваючи, що зараз прозвучить щось, що розіб’є мій світ на друзки остаточно. І це таки сталося.

— Я не піду, поки ти не зізнаєшся мені, Аню! — Денис зробив крок до неї, ігноруючи мій вбивчий погляд. — До речі, а твій бос знає, що ти вагітна? Для вагітних же мають бути полегшені умови праці, правда? — видав він із ядовитою посмішкою.

— А ти звідки знаєш, що Анна вагітна? — одразу зірвалося в мене. Лід у моєму голосі міг би заморозити океан.

Денис обернувся до мене.

— Так, а як інакше, якщо ця дитина моя? — упевнено промовив він, дивлячись мені прямо в очі.

Моє серце пропустило удар. Світ на хвилину завмер, а потім почав повільно розпадатися. Дев'ять тижнів. Корпоратив. Спільне минуле. Весь цей час я думав про нас, а виявилося, що я був лише випадковим епізодом у чужій драмі? Я перевів погляд на Анну, шукаючи заперечення, але вона лише прикрила очі, з яких нарешті впала перша сльоза.

Любі читачі, тепер я сподіваюся на вашу підтримку. Якщо ви дочитали аж сюди, то це багато про що говорить. Ця книга класна і попереду в героїв ще чимало пригод. Сьогодні я подам на передплату і мені дуже важлива ваша підтримка. Будь ласка, не відкладайте покупку. Перших 2 тижні ціна буде меншою, а в першій платній главі на вас чекатимуть подарунки від моєї колеги. Це чудова можливість придбати одну книгу та отримати ще одну. Дякую за ваші відгуки і вашу любов. Чекатиму на вас)))