Глава 26. Тимур

Я крутив у руках невелику оксамитову коробочку, стоячи перед дверима квартири Анни. Це не було частиною мого раціонального плану, і вже точно не вписувалося в графік «ефективного керівника». Мої батьки чекали від мене стратегічних рішень щодо розширення холдингу, а я натомість провів обідню перерву в ювелірному домі. Я вибрав тонку золоту підвіску з одиничним сапфіром — глибокого синього кольору, точно такого, як її очі, коли вона сердиться на мою впертість або намагається бути занадто серйозною, приховуючи посмішку.

Я згадав, як одного разу вона затримала погляд на подібній прикрасі в журналі, що лежав у приймальній. Тоді вона швидко перегорнула сторінку, ніби злякавшись власного хвилинного бажання. Але я запам’ятав. Я завжди запам’ятовував деталі, що стосувалися її.

Я відчував, що вона вислизає. Цей її «гастрит», нездорова блідість, постійна дистанція, яку вона вибудовувала між нами з кожним днем усе ретельніше... Мені потрібно було побачити її поза офісними стінами, без броні ділового костюма та нескінченних звітів.

Я натиснув на дзвінок. За дверима почулася якась метушня, звук чогось, що впало, а потім запала напружена тиша. Нарешті замок клацнув, і Анна відчинила двері. На ній був величезний домашній светр грубої в’язки, який робив її настільки тендітною, що мені захотілося просто закрити її собою від усього світу.

— Тимур Аркадійович? — її очі розширилися від подиву, змішаного з явним, майже тваринним переляком. Вона мимоволі вхопилася за одвірок. — Що ви тут робите? Щось трапилося в офісі? Якийсь терміновий лист?

— В офісі все спокійно, Анно. А от щодо тебе я не впевнений, — я переступив поріг, не чекаючи офіційного запрошення. Вона змушена була відступити назад, впускаючи мене в невеликий, але затишний передпокій, де пахло чимось солодким — мабуть, яблуками. — Ти пішла сьогодні раніше, навіть не зайшовши до мене. Я вирішив заїхати, щоб віддати це.

Я протягнув їй коробочку. Вона дивилася на неї так, наче всередині була не прикраса, а щось небезпечне.

— Це... це занадто, Тимуре Аркадійовичу. Я не можу прийняти такий дорогий подарунок, — прошепотіла вона, навіть не торкаючись оксамиту.

— Це просто знак моєї вдячності за твою відданість справі, — я пройшов далі у вітальню, намагаючись поводитися невимушено. — І я хотів переконатися, що тобі не потрібна допомога. Твоє погане самопочуття... воно занадто затягнулося. Можливо, я можу знайти для тебе кращих фахівців? Купити ліки? Тільки скажи.

Я зупинився біля її робочого столу. Серед папок та блокнотів мій погляд мимоволі впав на край яскравого буклета, що виглядав з-під ноутбука, і білу пластикову баночку поруч. Я нахилився ближче, перш ніж вона встигла зреагувати.

— «Пренатальний комплекс. Вітаміни для вагітних та мам у період лактації», — прочитав я вголос. Кожне слово наче зависло в повітрі.

Анна різко, майже ривком опинилася поруч, вихоплюючи баночку з моїх рук. Її обличчя вмить спалахнуло яскравим рум'янцем, а потім стало смертельно блідим, майже прозорим.

— Це... це старе! — її голос зірвався на високу ноту, вона гарячково намагалася сховати баночку в шухляду. — Залишилося ще з минулого разу... ну, ви ж пам’ятаєте, після тієї процедури... лікар у клініці сказав, що треба підтримати організм, бо там дуже хороший склад мікроелементів та фолієвої кислоти. Я просто допиваю залишки, щоб не викидати гроші на вітер. Це нічого не означає, просто вітаміни.

Я мовчав кілька секунд, дивлячись, як вона намагається вгамувати дрож у руках. Її виправдання звучало логічно, принаймні для того, хто дуже хотів би в це повірити. Я зробив вигляд, що прийняв її відповідь, хоча всередині гостро відчував — вона грає роль.

— Розумію. Ощадливість — це добре, — я змусив себе лагідно посміхнутися, щоб трохи зняти напругу. — Слухай, Аню... Можливо, ти не проти сходити зі мною на каву? Неподалік є чудове місце з верандою. Тобі не завадило б трохи відволіктися від стін квартири.

Вона завагалася, її погляд метнувся до столу, де лежав той самий буклет із датою, яку я не встиг розгледіти.

— Вибачте, — вона притиснула долоню до скроні, і мені здалося, що цей жест не був фальшивим. — У мене дуже сильно болить голова. Мабуть, тиск чи погода. Я б із задоволенням, але зараз мені краще просто прилягти.

— Звісно. Здоров’я понад усе, — я кивнув, відчуваючи, як у грудях знову оселяється холодна тривога. — Відпочивай. Побачимося завтра в офісі.

Я вийшов з її будинку, але не поспішав сідати в авто. Прохолодне повітря не допомагало позбутися нав’язливих думок. «Залишки з минулого разу». Вона була надто переляканою для жінки, яка просто п’є старі вітаміни.

Я сів у машину і завів двигун. Питання, які я поставив Віктору щодо клініки, тепер здавалися мені не просто важливими, а життєво необхідними. Вона приховувала щось масштабне, щось, що змушувало її тремтіти при кожній нашій розмові. І я збирався дізнатися, що саме, до того, як вона втече остаточно.