Глава 25. Аня

Стіни приватної клініки тиснули на мене своєю стерильною білизною. Цей медичний заклад знаходився на іншому кінці міста — я навмисно обрала його, щоб не перетнутися ні з ким із оточення Тимура. Я сиділа в черзі, вчепившись пальцями в ремінець сумки так сильно, що кісточки пальців побіліли. Кожен звук — кроки медсестер у гумових капцях, шурхіт паперів, навіть тихе дзижчання автомата з бахілами — змушував мене здригатися. Я почувалася злочинницею, хоча єдиним моїм «злочином» було бажання зберегти життя, яке зародилося в мені в ту саму ніч, коли мій світ розлетівся на друзки.

— Анна Сергіївна? Проходьте, — лагідно промовила лікарка, відчиняючи двері кабінету.

Усередині панував приємний напівморок. Я лягла на кушетку, відчуваючи неприємний холод гелю на шкірі живота. Моє серце калатало так гучно і часто, що, здавалося, цей звук відлунює від стін.

— Дивимося... — лікарка почала водити датчиком, примруживши очі на монітор. — Ось воно. Бачите? Оцей маленький вузлик. Це ваша дитина.

Я затамувала подих, дивлячись на чорно-біле зернисте зображення. На екрані пульсувала маленька, ледь помітна точка. Ритмічно, наполегливо, відчайдушно. А потім лікарка увімкнула звук. Кімнату заповнив швидкий, потужний тукіт.

Тук-тук-тук-тук...

Це було серцебиття. Не моє — швидке, тривожне серце жінки, яка заплуталася в брехні. Це було його серце — чисте, сильне, повне надії.

Гарячі сльози самі покотилися по щоках, зникаючи у волоссі. У цей момент весь мій страх перед Тимуром, перед втратою роботи, перед його люттю просто випарувався. Це маленьке життя боролося за своє місце під сонцем не для того, щоб я здалася. Воно довіряло мені. Я відчула такий приплив сили, якого не знала ніколи раніше. Нізащо. Я нізащо не дозволю нікому відібрати в нього шанс.

— Все гаразд, розвиток у нормі, — лікарка посміхнулася, роздруковуючи знімки. — Ось ваші документи, Анно Сергіївна. «Ультразвукова діагностика плоду, перший триместр». Бережіть себе. Ви тепер не одна.

Я вийшла з кабінету, притискаючи теку з документами до самих грудей, наче це був найцінніший скарб у світі. У голові паморочилося від щастя, змішаного з гострим відчуттям неминучості. Я йшла до виходу, вже подумки формулюючи рядки заяви про звільнення. Мені треба зникнути. Зараз же. Поки живіт не став помітним, поки Тимур не прочитав правду в моїх очах...

Штовхнувши важкі скляні двері на виході з клініки, я на мить зажмурилася від різкого осіннього сонця. І саме в цей момент я з розгону в когось врізалася.

— Ой, обережно! — вигукнув чоловічий голос.

Мої руки розімкнулися від несподіванки, і тека вислизнула. Папери розлетілися по асфальту, підхоплені легким вітром, наче білі птахи. Я вжахнулася. Знімок УЗД — чіткий, чорний квадрат із тією самою пульсуючою крапкою — впав прямо до ніг чоловіка.

— Аня? — голос здався мені знайомим до болю в зубах.

Я підняла погляд і заціпеніла. Переді мною стояв Денис. Людина, яка ще кілька місяців тому була моїм «назавжди», а потім просто викинула мене зі свого життя, зрадивши і залишивши саму в найважчий момент. Саме через його зраду я того вечора почувалася такою розбитою на корпоративі. Саме через нього я дозволила собі зайвий келих шампанського і не відштовхнула Тимура.

— Денисе... — прошепотіла я, відчуваючи, як земля знову хитається під нігами.

Він виглядав так само впевнено, як і завжди, але тепер у його погляді було щось нове. Він нахилився, щоб допомогти мені зібрати розкидані аркуші. Його пальці потягнулися до знімка УЗД. До того самого підтвердження, де великими літерами було написано: «Діагностика плоду».

— Ні! Не треба! Я сама! — я майже викрикнула це, падаючи на коліна і гарячково згрібаючи листки.

Я вхопила знімок першою, але було пізно. Денис не сказав жодного слова. Він просто завмер, тримаючи в руках один із моїх медичних бланків. Його очі повільно розширилися, коли він встиг роздивитися характерну форму плоду на чорному тлі знімка, який я щойно вихопила в нього з-під носа.

Він мовчав. Але це мовчання було гучнішим за будь-який крик. Погляд Дениса, спочатку здивований, став важким і прискіпливим. Він дивився на мене так, наче бачив вперше. Здивування в його очах повільно змінювалося на німе запитання, а потім — на якесь липке, недобре усвідомлення. Шок на його обличчі був майже фізичним.

— Я сама, — кинула я тремтячим голосом, запхавши зім’яті, брудні папери в сумку.

Я не чекала на допомогу, не чекала на його слова. Не даючи йому оговтатися і почати допит, я підхопилася на ноги. Серце вибивало такий ритм, що в вухах стояв гул. Я розвернулася і майже побігла геть, відчуваючи спиною його застиглий, ошелешений погляд.