Глава 22. Тимур

Київ зустрів нас сірим, набряклим небом і звичним робочим ритмом, який після Варшави здавався мені абсолютно чужим, майже ворожим. Столиця гула, задихалася в заторах, а наш офіс жив своїм життям — дзвонили телефони, клацали принтери, хтось обговорював плани на квартал. Я сидів у своєму кабінеті, оточений звичним комфортом шкіри та дерева, намагаючись зосередитися на звіті про закупівлі. Але літери пливли перед очима, перетворюючись на беззмістовні символи.

Кожні п’ять хвилин мій погляд мимоволі повертався до скляної перегородки, за якою працювала Анна. Вона була там, у зоні моєї досяжності, але водночас далі, ніж будь-коли.

Ми домовилися забути. Вона просила про це з таким відчаєм у голосі, з такою крихкою благальною інтонацією, що я не зміг відмовити. Я дав слово. Але як, чорт забирай, можна забути смак її губ — трепетний, спочатку зляканий, а потім такий спраглий? Як забути те, як вона стискала мої плечі в напівтемряві готельного номера, наче я був її єдиним якорем у штормі? Як можна вдавати, що між нами лише трудовий контракт і сухі рядки посадових інструкцій, коли я всю ніч тримав її за руку, відчуваючи її пульс під своїми пальцями і боячись, що її дихання, таке уривчасте й слабке, ось-ось обірветься?

Мій раціональний мозок вимагав дисципліни, але серце диктувало інше. Я натиснув кнопку селектора, звук якого здався мені занадто різким у тиші кабінету.

— Анно, зайдіть до мене з графіком зустрічей на тиждень.

Це був лише привід. Мізерний, жалюгідний привід. Я знав цей графік напам'ять, я сам його затверджував, але мені потрібно було побачити її. Зблизька. Вдихнути її запах, переконатися, що вона справді в порядку.

Вона зайшла за хвилину. Бліда, наче порцелянова лялька, стримана до неможливості. Вона знову вдягла свою незмінну закриту блузку під саме горло, наче ця тканина могла захистити її від моїх думок.

— Ось, Тимуре Аркадійовичу, — вона поклала папку на стіл. Її пальці на мить торкнулися полірованої поверхні й одразу відсмикнулися. Вона уникала мого погляду, вивчаючи вузол моєї краватки.

Я навмисно затримав руку на папці, не даючи їй піти, змушуючи її чекати. Я хотів, щоб вона підняла очі. У цей момент важкі двері кабінету без стуку відчинилися — зайшов мій заступник, Марк. Він приніс із собою не лише стос паперів, а й стійкий, майже агресивний запах міцної кави та тютюну.

Я помітив, як Анна раптом здригнулася. Її ніздрі ледь помітно затріпотіли, а обличчя в одну мить набуло хворобливого, зеленкуватого відтінку. Вона різко прикрила рота долонею і зробила крок назад, наче Марк приніс із собою не каву, а отруйний газ.

— Вам погано? — я підвівся так різко, що крісло відкотилося до стіни, повністю ігноруючи Марка, який щось почав говорити про акції.

— Ні, все гаразд... просто душно. Занадто багато запахів, — прошепотіла вона, виходячи з кабінету майже бігом.

Це було вже втретє за ранок. Я сів на місце, але спокій не повернувся. Я згадав, як вона сьогодні вранці не торкнулася своєї звичної чашки еспресо, яку раніше пила літрами, вважаючи це своїм паливом. Більше того, я бачив крізь скло, як вона відставила в найдальший кут шафи навіть освіжувач повітря з ароматом цитрусових, який завжди стояв на її столі.

Моя підозрілість, яка зробила мене успішним у бізнесі, яка навчила мене відчувати блеф за версту, тепер працювала проти мого власного спокою. Я пам'ятав той день у клініці. Я бачив виписки, підписані лікарем. Я бачив суму в чеку. Але її стан... він не покращувався. Навпаки, з кожним днем вона виглядала дедалі виснаженішою, дедалі прозорішою.

«Можливо, вони щось пошкодили?» — ця думка застрягла в моїй голові, як іржава заноза, яку неможливо дістати. Клініка була найкращою в країні, але медицина — це не математика, де два плюс два завжди чотири. Що, як вони припустилися помилки під час операції? Що, як у неї почалося приховане ускладнення, інфекція або внутрішня кровотеча, про яку вона мовчить, до болю в суглобах намагаючись бути «сильною та незалежною»?

Я згадав її слова у Варшаві про «антибіотики» та «побічні дії». Тоді, під гіпнозом її слабкості, я повірив, бо хотів вірити. Хотів думати, що ми закрили цю сторінку. Але зараз, дивлячись на порожню, самотню підставку для кавової чашки на її столі, я відчув, як усередині закипає холодна, липка тривога.

Я не міг просто запитати. Вона знову закриється, знову виставить шипи. Вона знову нагадає про нашу «домовленість» і про те, що я не маю права втручатися в її приватне життя.

Я взяв телефон і, не вагаючись, набрав номер свого начальника служби безпеки.

— Вікторе, слухай уважно. Знайди мені контакти головного лікаря тієї приватної клініки, де ми були три тижні тому. Особисті контакти. І дізнайся через свої канали, чи не зверталася до них Анна протягом останніх десяти днів. Мені потрібна вся історія її відвідувань.

Якщо вона хвора через мою провину — я підніму на ноги весь світ. Я знайду найкращих лікарів Європи. Якщо та процедура, на якій я наполіг, підірвала її здоров’я, я ніколи собі цього не пробачу. Я був так бісового впевнений, що ми «вирішили проблему». Але, дивлячись крізь скло на те, як вона зараз важко, майже безсило опустилася на свій стілець, я вперше з жахом подумав: а чи не стала ця моя холодна «раціональність» моєю найбільшою і найстрашнішою помилкою в житті?

Я бачив, як вона знову погладила свій живіт — жест був майже миттєвим, несвідомим, наче вона намагалася заспокоїти ниючий біль або захистити щось усередині. Моє серце пропустило удар, а потім забилося об ребра. Треба діяти негайно. Я не дозволю їй згаснути на моїх очах лише через її гордість і мою запізнілу совість. Але що, як причина її стану зовсім не в хворобі? Ні, я відкинув цю думку. Це було неможливо. Лікарі не брешуть за такі гроші. Чи все ж таки брешуть?