Глава 19. Тимур

Варшава зустріла нас дрібним дощем і незліченними вогнями, що відбивалися у мокрому асфальті, перетворюючи вулиці на мерехтливі ріки. Весь день минув як у тумані: нескінченні переговори, сухі цифри, логістичні схеми та юридичні нюанси. Анна була бездоганною. Вона сиділа поруч зі мною за величезним столом із червоного дерева, її постать здавалася крихкою на фоні масивних меблів, але пальці швидко й упевнено літали по клавішах ноутбука, фіксуючи кожне слово партнерів.

Але я бачив те, чого не помічали інші. Бачив, як до вечора її плечі почали ледь помітно здригатися від утоми, як вона з силою заплющувала очі на кілька секунд, намагаючись зосередитися. Її пальці, якими вона підносила до губ склянку з водою, ледь помітно тремтіли — так буває, коли людина тримається виключно на силі волі.

Коли офіційна частина нарешті закінчилася, я, не вагаючись, вирішив скасувати спільну вечерю з поляками. Мені не хотілося чути гучний, самовпевнений сміх Морозовського чи обговорювати акції за келихом віскі. Мені хотілося просто тиші. І щоб вона була поруч, без свідків і офіціозу.

Ми зупинилися в невеликому, майже камерному ресторані в Старому місті. Затишний куточок, живі свічки у високих канделябрах, приглушений джаз, що лився звідкись зі стелі, створювали атмосферу, далеку від бізнес-переговорів.

— Анно, замовте щось поживне, — сказав я, спостерігаючи, як вона втомлено вивчає меню з таким серйозним виглядом, наче це був важливий фінансовий звіт. — Ви за весь день з'їли лише той нещасний круасан в літаку.

— Я не дуже голодна, Тимуре Аркадійовичу, — вона спробувала посміхнутися, але очі залишалися серйозними.

— Це наказ боса, — я дозволив собі легку, майже невловиму усмішку, і, на мій подив, вона не відсахнулася, не закрилася своєю звичною «професійною стіною». — Спробуйте запечену качку з яблуками. Тут вона найкраща в місті.

Вечеря проходила у дивній, майже забутій нами легкості. Ми говорили про Варшаву, про її відбудову після війни, про архітектуру, яка тут дивним чином поєднувала минуле і майбутнє. Говорили про те, як важко іноді тримати все під контролем, коли світ навколо постійно змінюється. Я дивився на неї у м’якому світлі свічок, яке згладжувало гострі кути і підкреслювало глибину її очей, і відчував, як усередині мене повільно тане той лід, який я так старанно нарощував останні тижні.

— Знаєте, — почав я, мимоволі крутячи в руках келих червоного вина. Тіні на стіні повторювали кожен мій рух. — Я часто думаю про той день у клініці. Я знаю, ви просили не згадувати, але... я справді хотів, щоб вам було легше. Я не хотів бути для вас катом, Анно. Я просто намагався бути... раціональним. Можливо, занадто раціональним.

Я побачив, як її погляд миттєво затуманився, наче вкрився серпанком. Вона не перебила мене, не втекла, як робила це раніше в офісі.

— Я відчуваю відповідальність за вас. Навіть зараз, коли ми тут, далеко від нашого кабінету. І мені справді приємно бачити, що ви повертаєтеся до життя, що у вас з'являються сили. Я хочу, щоб ви знали: що б не сталося далі, ви можете на мене розраховувати. Не як на боса, який вимагає звітів. Як на людину.

Вона мовчала, і в цій мовчанці було стільки напруги, що повітря навколо нас, здавалося, почало вібрувати, як струна. Я бачив, як її очі наповнюються чимось складним — сумішшю суму, болю і чогось, що нагадувало... провину? Вона виглядала такою вразливою в цьому тьмяному світлі, що мені захотілося простягнути руку через стіл і просто накрити її долоню своєю, щоб захистити.

Я раптом зрозумів, що вона починає мені подобатися не просто як бездоганний професіал чи неймовірно красива жінка. Мені подобалася її тиха незламність, її гордість. І водночас мені до болю хотілося стати саме тим чоловіком, перед яким вона нарешті зможе дозволити собі бути слабкою, не боячись наслідків.