Глава 18. Аня

Ранок після корпоративу зустрів мене пекучим сонцем, що пробивалося крізь жалюзі офісу, і важкою головою. Кожна чашка кави, яку я бачила в руках колег, викликала у мене новий спазм нудоти, який я відчайдушно намагалася приховати за зосередженим виразом обличчя. Тільки-но я встигла сісти за свій стіл і відкрити ноутбук, занурюючись у таблиці, як на краєчок стільця поруч примостилася Катя з відділу маркетингу. В її очах палав такий вогонь цікавості, що мені захотілося сховатися під стіл або раптово піти на дуже довгу перерву.

— Аню, ну розказуй, — прошепотіла вона, прикриваючись паперовим стаканчиком з кавою, від аромату якої мені стало зовсім кепсько. — Весь офіс бачив, як шеф вчора на прийомі тебе «притис» біля фуршету. Ви так довго і емоційно про щось сперечалися... Було схоже, що ви от-от посваритеся. Або поцілуєтеся прямо на очах у італійців. Його погляд... він буквально свердлив у тобі дірку.

Я відчула, як щоки починають горіти, і почала гарячково перебирати папери на столі.

— Катю, не вигадуй дурниць. Ми обговорювали робочі моменти. Ти ж знаєш Тимура Аркадійовича — він і на святі не може забути про графіки та звіти. Йому не сподобалося, як підготували документи для італійців, от він і висловлював претензії у своїй манері.

Катя примружилася, скептично розглядаючи мій манікюр, а потім перевела погляд на моє бліде обличчя.

— Робочі моменти, кажеш? У нього був такий вигляд, наче він тебе зараз з’їсть. І не через папери. Та й ти виглядала так, наче зараз вибухнеш. Аню, між вами щось відбувається, я ж не сліпа. Ти стала сама не своя останнім часом, і він... він став просто нестерпним з усіма, крім тебе.

— Нічого не відбувається, — я різко клацнула клавішею «Enter», сподіваючись, що це поставить крапку в розмові. — Просто складний період у компанії, велика угода, всі нервують. Іди працюй, бо він зараз вийде з кабінету і «робочий момент» виникне вже у тебе.

Катя зітхнула, розчарована моєю скритністю, і пішла, але я відчувала її погляд на спині ще довго. Плітки — це останнє, що мені зараз було потрібно. Моя таємниця і так висіла на волосині, а кожна така розмова лише додавала ваги моєму страху бути викритою.

Раптом селектор на моєму столі ожив, змусивши мене здригнутися:

— Анно, зайдіть до мене.

Голос Тимура був сухим, діловим і позбавленим будь-яких емоцій, як він і обіцяв вчора. Жодної м’якості, жодної турботи. Я поправила піджак, намагаючись приховати живіт, який, як мені здавалося через постійний здуття, вже починав округлятися (хоча розум підказував, що на п’ятому тижні це неможливо), і, зробивши глибокий вдих, зайшла в кабінет.

Тимур стояв біля вікна, спиною до мене, розглядаючи якісь папери, підсвічені ранковим світлом.

— У вівторок ми летимо до Варшави, — сказав він, не повертаючись. Його голос звучав як наказ. — Переговори щодо логістичного хабу. Поїздка на три дні. Готуйте документи, бронюйте готель біля центру.

Серце пішло в п’яти, а в животі з’явився холодний вузол. Три дні? Разом? В іншому місті, де ми будемо не просто босом і асистенткою, а двома людьми в обмеженому просторі готелів та ресторанів?

— Тимуре Аркадійовичу, — я завагалася, стискаючи пальці в замок за спиною. — Можливо... можливо, замість мене поїде Олег з юридичного? Він краще знається на деталях цього конкретного контракту, і його допомога на переговорах буде доречнішою. А мені тут потрібно закрити поточну звітність, яку ми відклали через корпоратив.

Він повільно повернувся. Його погляд був професійно-холодним, але десь у глибині зіниць, за цією маскою байдужості, я знову побачила те небезпечне, темне мерехтіння, яке змушувало моє серце битися частіше.

— Ви моя асистентка, Анно. Мені потрібні ви, ваші знання моїх звичок і ваш спосіб ведення протоколів, а не Олег. У цій поїздці будуть присутні дуже важливі люди, власники великих інвестиційних фондів. Для вашої кар’єри це буде величезним стрибком. Ви познайомитеся з тими, до кого інші йдуть роками. Хіба ви не хочете рости як професіонал? Ви ж завжди казали, що робота для вас на першому місці.

Я знала, що він маніпулює. Він бив у моє найслабше місце — мою професійну гордість. Він знав, як сильно я дорожу своєю роботою і кар’єрними амбіціями, які були моїм єдиним шансом на незалежність. Але відмовитися зараз означало знову викликати підозри, знову змусити його шукати причини моєї дивної поведінки. Поїздка — це шанс довести йому (і собі), що я можу бути просто співробітником, що я «оговталася» і все під контролем.

— Добре, я підготую все необхідне, — тихо відповіла я, опустивши очі.

— Ось і чудово. Квитки вже у вашій пошті. Виліт о восьмій ранку.

Я вийшла з кабінету, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття катастрофи. Поїздка з ним — це випробування, до якого я не була готова ні фізично, ні морально. Але водночас це був мій шанс отримати ту саму премію за успішні переговори, яка б поповнила мою «фінансову подушку» набагато швидше.

Я глянула на телефон, коли повернулася за стіл. У календарі залишалося сімнадцять днів. Сімнадцять днів гри в хованки з людиною, яка, здається, вирішила бачити мене наскрізь, навіть якщо я закриюся на всі замки. Варшава мала стати або моїм порятунком, або місцем, де моя брехня остаточно розсиплеться.