Глава 16. Аня

Офісні будні перетворилися на мінне поле, де кожен крок вимагав неймовірної концентрації. Я навчилася бути невидимою, розчинятися в офісному шумі, серед гудіння принтерів та шелесту паперу. Стала професійним диверсантом: прослизала в кабінет за п'ять хвилин до приходу Тимура, поки офіс ще пив першу каву, залишала документи на його столі й зникала раніше, ніж клацав замок вхідних дверей, сповіщаючи про його прибуття.

Мій «план одного місяця» став моєю єдиною опорою, моїм рятувальним колом. Я рахувала дні, викреслюючи їх у календарі на телефоні, як ув'язнена, що чекає на амністію. Кожен вечір, повертаючись у порожню квартиру, я ставила цей заповітний хрестик.

Але Тимур... він змінився. Увесь офіс буквально ходив навшпиньки, боячись потрапити під гарячу руку. Його голос, і раніше сталевий, тепер став крижаним, від нього віяло холодом арктичних льодовиків. Я чула крізь зачинені двері, як він розносив відділ маркетингу за дрібну помилку у звітах. Він став ще жорсткішим, ще вимогливішим, наче намагався випалити власне роздратування роботою, завалити себе справами так, щоб не лишилося місця для думок.

Проте зі мною він поводився інакше. І це було найгіршим. Це була витончена тортура.

— Анно, — промовив він, коли я все ж таки не встигла втекти і зіткнулася з ним у дверях кабінету. Я застигла, притискаючи теку до грудей, наче щит. — Доброго ранку. Будь ласка, занесіть мені графік зустрічей на тиждень, коли вам буде зручно.

Ця його «ввічливість». Підкреслена, вивірена, майже стерильна. Жодного владного тону, жодного звичного «я чекаю за п’ять хвилин». Він звертався до мене так, ніби я була зроблена з найтоншої порцеляни, яка може тріснути від гучного звуку або випадкового погляду.

Це ранило мене сильніше за будь-який крик. Краще б він гнівався, краще б виплеснув свій лід на мене, як на інших. Краще б він вимагав кави о сьомій ранку. Ця делікатність була постійним нагадуванням про те, що сталося — або, точніше, не сталося — в клініці. Він поводився так, наче я — травмована жертва, якій потрібно давати «пільги». Наче він намагається спокутувати свою участь у «процедурі», якої насправді не було. Кожне його м’яке слово було як сіль на відкриту рану.

Я зайшла до кабінету через годину, коли була впевнена, що він зайнятий телефонною розмовою і не зверне на мене уваги. Але Тимур мовчав, дивлячись у вікно, заклавши руки за спину. Його постать здавалася самотньою і якоюсь відчуженою від усього світу.

— Ваш графік, Тимуре Аркадійовичу, — я поклала теку на край столу, намагаючись не дивитися на його великі долоні, які я все ще пам’ятала на своїй талії. Тіло зрадницько здригнулося від спогаду.

— Дякую, Анно. Як ви почуваєтеся? Вам не потрібно взяти ще кілька вихідних? — він повернувся до мене, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на справжню тривогу, яку він не встиг приховати за маскою байдужості.

Я відчула, як під серцем здригнулося моє мале «тук-тук». Від запаху його дорогого парфуму — суміші тютюну, сандалу та успіху — знову накотилася нудота, і я з останніх сил вчепилася в спинку крісла, щоб не похитнутися, щоб не видати свою таємницю.

— Я в нормі. Дякую за турботу, — мій голос звучав чужо, сухо, наче я зачитувала звіт про збитки. — Роботи багато, вихідні ні до чого. Робота відволікає.

— Я наполягаю, щоб ви не перевантажували себе, — м’яко додав він, роблячи крок у мій бік. Я побачила, як він злегка простягнув руку, але тут же її опустив.

Я мимоволі відступила, збільшуючи дистанцію. Цей простір між нами був заповнений тисячею невисловлених слів і однією великою брехнею, яка росла з кожною секундою. Я бачила, як він хоче щось сказати, як його погляд затримується на моєму обличчі довше, ніж дозволяє етикет, намагаючись знайти там відповіді на свої запитання.

— Мені потрібно повернутися до звітів, — кинула я і майже вибігла з кабінету, відчуваючи його погляд на своїй спині, як фізичний дотик.

Сівши за свій стіл, я глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїти розбурхане серце. Мої пальці тремтіли так, що я не могла попасти по клавішах. Його ввічливість була катуванням, бо за нею ховалася та сама людина, яку я хотіла забути, але з якою тепер була пов’язана назавжди. Кожен його лагідний жест наче підказував: «Я знаю, що ми зробили, і мені шкода».

Але мені не було шкода. Мені було страшно. І я знала, що цей місяць стане для мене найдовшим у житті. Кожен раз, коли він відкривав мені двері або цікавився моїм здоров’ям, я хотіла кричати: «Припини бути таким хорошим! Припини піклуватися про мене зараз, коли ти вважаєш, що нашої дитини немає! Припини змушувати мене думати, що ти міг би бути іншим татом!»

Я відкрила файл із планом. Чотири тижні. Тепер вже три з половиною. Сімнадцять робочих днів. Кожна цифра була як зарубка на стіні камери. Я маю просто вистояти. Не розплакатися, не зізнатися, не впасти в його обійми. Бо за межами цієї ввічливості — моє справжнє життя, яке він ніколи не зможе купити своїми грошима чи каяттям. Моє і моєї дитини.