Глава 13. Тимур

Кожна хвилина в цьому стерильному холлі в'їдалася мені під шкіру. Я ніколи не вважав себе слабким, але тут, серед глянцевих журналів про материнство та приглушених звуків медичного обладнання, я почувався безпорадним. Я викурив би пачку сигарет, якби це не була елітна клініка.

Я зробив усе правильно. Я знайшов найкращих лікарів, я оплатив максимальний пакет комфорту, я був поруч. Це було доросле, зважене рішення. Ми не могли інакше. Наш зв'язок був помилкою, спалахом, який не мав права на продовження. Тож чому тоді мені здавалося, що повітря в цьому залі просякнуте свинцем?

Двері нарешті відчинилися.

Анна вийшла повільно. Вона здавалася кришталевою — один невірний рух, і вона розсиплеться на тисячу гострих уламків. Бліда, з темними колами під очима, які стали ще помітнішими на її порцеляновій шкірі. Але найстрашнішим був її погляд. Порожній. Випалений. Наче там, за тими білими дверима, вона залишила не лише «нашу проблему», а й частину власної душі.

— Аню... — я підхопився, роблячи крок назустріч. Руки мимоволі сіпнулися, щоб підтримати її, але вона завмерла за пів метра від мене.

— Все скінчено, — її голос був тихим, позбавленим будь-яких емоцій. Так зачитують вироки. — Більше немає ніякої проблеми, Тимуре Аркадійовичу.

Це звернення по імені та по батькові вдарило мене сильніше за ляпас. Ми знову стали «босом» та «асистенткою». Дистанція, яку ми зруйнували тієї ночі, повернулася і зросла до розмірів прірви.

— Тобі потрібно відпочити, — я намагався говорити впевнено, приховуючи власну розгубленість. — Я зараз...

— Я сама. Замовте мені таксі додому. Мені треба побути одній, — перебила вона, не дивлячись на мене.

— Я не відпущу тебе одну в таксі в такому стані, Анно. Це не обговорюється.

Я не чекав на її згоду. Взяв її за лікоть — вона здригнулася, наче від удару струмом, але не вирвалася. Її рука була крижаною.

Дорога до її будинку була справжнім пеклом. Я вела машину, міцно стиснувши кермо, аж до білого кольору на кісточках пальців. Анна сиділа поруч, притулившись скронею до холодного скла, і дивилася в одну точку. Вона не плакала. Краще б вона ридала, кричала на мене, звинувачувала... Ця її тиша була нестерпною.

Я дивився на її тонкий профіль і раптом відчув дикий, ірраціональний напад люті на самого себе. Я отримав те, чого хотів. Моє життя знову було під контролем. Жодних зобов'язань, жодних скандалів, жодних загроз для репутації та бізнес-планів батька. Чистий аркуш.

Тоді чому мені хотілося розвернути машину і повернутися в ту кляту клініку? Чому в грудях так пекло, наче там розлилася кислота?

Ми зупинилися біля її під'їзду. Двигун затих, і тиша в салоні стала фізично відчутною. Я повернувся до неї, хотів сказати щось... щось важливе. Що я не залишу її. Що я допоможу. Що мені... шкода?

Але слова застрягли в горлі. Я зрозумів, що будь-яке моє слово зараз буде звучати як знущання. Ми обоє відчували це — в цьому закритому просторі машини витав привид того, що могло б бути. Щось, що навіть не встигло народитися, не встигло отримати ім'я, але вже встигло померти між нами.

— Дякую, що підвезли, — сухо кинула вона, відчиняючи дверцята.

— Анно, я зателефоную ввечері. Тобі щось потрібно? Ліки? Продукти?

Вона зупинилася на мить, обернувшись. У її очах на мить промайнуло щось схоже на жаль.

— Мені потрібен спокій, Тимуре Аркадійовичу. Тільки спокій.

Вона вийшла, і я залишився один. Я дивився, як її тендітна постать зникає за важкими дверима під'їзду. Світ навколо продовжував рухатися, машини сигналили, люди кудись поспішали... А я сидів і відчував, як у моєму ідеально розпланованому житті щойно утворилася величезна, чорна діра.

Проблеми більше не було. Але чомусь саме тепер я почувався так, ніби програв свою найголовнішу битву.