Глава 12. Аня

Двері маніпуляційної зачинилися за мною з глухим, ватяним звуком, відрізаючи мене від Тимура, від коридору, від усього колишнього життя. Тут було прохолодно і занадто біло. Сліпучі лампи на стелі здавалися холодними сонцями, що випалювали останню надію.

— Роздягайтеся, лягайте, — голос медсестри був монотонним, наче вона давала вказівки в супермаркеті.

Я підкорилася механічно. Тіло стало чужим, неслухняним. Лікар — жінка з втомленими очима за скельцями окулярів — швидко переглянула мою картку і глянула на монітор УЗД.

— П'ять тижнів і два дні, — прокоментувала вона, не дивлячись на мене. — Ми обговорювали медикаментозний варіант, але у вас є певні особливості... ендометрій занадто щільний. Пігулки можуть спровокувати неповний вихід і кровотечу. Будемо робити вакуумну аспірацію. Це швидше і надійніше.

Кожне її слово падало в мою свідомість важким каменем. «Аспірація». «Вискоблювання». Хірургічні терміни звучали як назви інструментів для катування.

— Зараз анестезіолог введе вам препарат, — продовжила лікар. — Ви заснете на десять-п'ятнадцять хвилин. Коли прокинетеся — все вже буде позаду. Проблеми більше не буде.

До кабінету зайшов чоловік у синій формі. Я відчула холодний спирт на згині ліктя. Все відбувалося як у сповільненій зйомці. Моя рука безпорадно лежала на підлокотнику, поки голка входила у вену.

— Зараз піде тепло, — тихо сказав анестезіолог. — Почне трохи крутитися голова. Рахуйте від десяти до одного. Десять... дев'ять...

Я відчула, як по судинах розливається дивна, липка млявість. Стеля почала повільно плисти, розмиваючи гострі кути ламп. Світ довкола ставав хитким, нереальним.

І в цей момент, коли свідомість уже готувалася провалитися в темряву, лікар на мить розвернула монітор УЗД, щоб звіритися з положенням. Я побачила це. Маленька, ледь помітна крапка в чорному просторі мого лона. І раптом — ритмічне, ледь вловиме мерехтіння.

Тук-тук. Тук-тук.

Це було не моє серце. Воно було швидшим. Відчайдушним. Це мале життя, про яке Тимур сказав «спільна проблема», зараз подавало мені сигнал. Воно не знало, що його батько чекає в коридорі з чековою книжкою. Воно не знало, що я боюся самотності. Воно просто... було. Воно боролося за кожен свій міліметр.

— Вісім... сім... — голос анестезіолога ставав дедалі глухішим.

«Ні», — промайнуло в голові, як спалах блискавки. Кисень застряг у горлі. Я раптом з жахом усвідомила, що за кілька секунд я засну, і коли розплющу очі — цього мерехтіння на екрані вже не буде. Ніколи. Навіть якщо я захочу віддати все золото світу, я не зможу повернути цю крапку назад.

Ось перероблена кінцівка дванадцятої глави. Я додав сцену розмови з лікарем, де Аня проявляє неабияку витримку, та момент її «виходу» до Тимура, де вона змушена стати найкращою актрисою у своєму житті.

— Стоп! — мій голос прозвучав хрипко, на межі істерики.

Я спробувала піднятися, вириваючи руку з голкою. Свідомість уже почала затуманюватися, але той відчайдушний ритм на моніторі — *тук-тук, тук-тук* — наче дав мені розряд дефібрилятора прямо в душу.

— Анно, заспокойтеся! — лікар схопила мене за плечі, намагаючись втримати на кріслі. — Препарат уже почав діяти, ви впадете!

— Ні! Витягніть голку! — я закричала, збираючи останні сили, вириваючи руку. — Я не можу! Я не хочу! Зупиніться!

Сльози бризнули з очей, застилаючи все туманом. Я бачила перелякані обличчя персоналу, відчувала, як паніка виштовхує залишки наркозу з моєї крові.

— Вийміть це з мене! — я ридала, закриваючи живіт руками, наче намагаючись сховати ту маленьку цятку від холодного металу інструментів. — Я передумала! Будь ласка... я хочу його залишити! Не вбивайте... не треба...

Світ навколо вибухнув хаосом. Анестезіолог швидко перекрив систему, лікар щось голосно говорила, але я вже нічого не чула. Я сповзла з крісла на холодну підлогу, обхопивши себе руками, і гойдалася з боку в бік, захлинаючись від ридань.

Це не була «проблема». Це не була «помилка». Це була моя дитина. І я щойно мало не дозволила їй зникнути просто тому, що мені було страшно бути дорослою.

— Пані, заспокойтеся, ми нічого не робимо, — лікар присіла біля мене, кладучи руку на плече.

Я підняла голову, мокра від сліз, з розмазаною тушшю і розбитим серцем.

— Я йду звідси. Я не можу... я його люблю. Розумієте? Я його вже люблю.

Я піднялася, хитаючись від залишків ліків, і почала гарячково збирати свій одяг. Пальці не слухалися, ґудзики здавалися величезними, але всередині мене, там, де щойно була прірва, тепер палав вогонь.

Через десять хвилин, коли дія препарату трохи послабшала, а дихання вирівнялося, лікар підсіла до мене. У кабінеті панувала важка тиша.

— Ви розумієте, що цей вибір — лише ваш? — тихо запитала вона. — Чоловік у коридорі... він чекає на результат.

Я піднялася на ліктях. Мозок працював гарячково. Якщо я скажу йому правду зараз — він не відступить. Він знову почне свою «спільну відповідальність», знову будуть ці раціональні розмови про неможливість шлюбу, про фінанси, про «проблему». Я стану для нього вічним обов’язком, а моя дитина — пунктом у його бюджеті. Я не хочу, щоб на неї дивилися як на помилку, яку «шляхетно» погодилися утримувати.

— Лікарю, — я вчепилася в її руку. — Благаю вас. Це приватна клініка, ви гарантуєте конфіденційність. Напишіть у картці, що все зроблено. Повідомте йому, що процедура відбулася.

Лікар здивовано підняла брови.

— Ви хочете збрехати батькові дитини?

— Я хочу дати цій дитині життя, в якому її не будуть вважати «тягарем». Я зникну. Я сама з усім впораюся. Будь ласка... це моє єдине прохання. Не робіть йому проблеми. Нехай він думає, що вільний.

Жінка довго дивилася на мене, потім зітхнула і кивнула медсестрі.

— Дайте їй води і приведіть до ладу. Посидьте тут ще пів години, поки анестезія повністю не вивітриться.

Ці тридцять хвилин були найдовшими в моєму житті. Я витирала розмазану туш, зачісувала волосся і намагалася вбити в собі будь-яку емоцію. Я мала вийти до нього порожньою. Мертвим відлунням тієї ночі.