Глава 11. Аня

Дорога до клініки здавалася нескінченною і водночас занадто швидкою. За вікном таксі Київ жив своїм звичним, метушливим життям: люди кудись поспішали, пили каву на ходу, сміялися, навіть не підозрюючи, що в цій машині зараз повільно вмирає чийсь світ. А всередині салону панувала така тиша, що я чула власний пульс — рваний, панічний, наче у звірка в пастці, який відчуває наближення мисливця. Повітря здавалося розрідженим, мені бракувало кисню, хоча вікно було ледь прочинене.

Тимур мовчав. Його профіль був немов висічений з граніту — ідеально рівний ніс, міцно стиснуті щелепи, погляд, спрямований кудись крізь лобове скло. Він виглядав як людина, що збирається на складну ділову зустріч, але я відчувала, як від нього виходить хвиля колосальної напруги. Раптом він перехопив мою руку, що нервово смикала край пальто, залишаючи на тканині глибокі заломи.

Його долоня була великою, сухою і гарячою. Він міцно стиснув мої пальці, наче намагаючись передати мені частку своєї сталевої впевненості, наче хотів заземлити мене, не дати розлетітися на шматки прямо тут, на задньому сидінні авто. Цей жест був шляхетним, він був... підтримкою. Справжнім чоловічим плечем, на яке можна було б спертися. Але для мене він став тортурою. Кожен дотик нагадував про ту ніч, про жар його тіла, про солодкий шепіт... і про наслідки, про які ми зараз збиралися «подбати» в стерильних умовах операційної. Мені хотілося висмикнути руку і водночас — вчепитися в нього, благаючи зупинити цей час.

Ми увійшли до медцентру. Дизайн інтер’єру в пастельних тонах мав заспокоювати, але на мене він діяв навпаки — кричав про штучність усього, що відбувається. Запах антисептиків, дорогої шкіряної оббивки та нудотно-солодкої жіночої парфумерії змішався в задушливий коктейль, від якого в очах почали плавати темні плями.

Тимур підійшов до стійки реєстрації. Його голос звужувався до функціонального мінімуму, він був ідеально ввічливим і холодним. Поки він низьким голосом уточнював деталі запису та заповнював якісь папери, я відійшла трохи вбік, до великого дзеркала в позолоченій рамі. Намагалася вгамувати нудоту, яка цього разу була зовсім не від токсикозу, а від усвідомлення власного безсилля перед обставинами.

Я прихилилася до холодної стіни, заплющила очі й зробила глибокий вдих, намагаючись знайти всередині бодай краплю тієї рішучості, з якою прокинулася вранці. І саме в цей момент двері одного з кабінетів праворуч відчинилися з ледь чутним шурхотом.

Звідти вийшла молода пара. Чоловік, зовсім юний, у простій толстовці, дбайливо, майже побожно підтримував жінку за талію. У його руках був великий блакитний конверт із немовлям, перев’язаний атласною стрічкою. Вони зупинилися зовсім поруч, щоб поправити ковдру малюка, яка трохи збилася. Жінка виглядала неймовірно втомленою, її обличчя було блідим, а під очима залягли тіні, але її очі... вони світилися таким неймовірним, майже неземним світлом, якого я ніколи раніше не бачила в реальному житті. Вона щось прошепотіла чоловікові, ледь торкнувшись його щоки, і він, не соромлячись сторонніх, персоналу чи камер спостереження, ніжно поцілував її в чоло, а потім — крихітний носику, що визирав із конверта.

Це була мить абсолютного, нічим не затьмареного щастя.

Усередині мене ніби щось розірвалося з гучним тріском. Цей короткий, ледь чутний немовлячий писк, цей запах дитячої присипки, що долетів до мене крізь стерильне повітря клініки, — вони виявилися сильнішими за всю мою «залізну» логіку, за всі страхи про кар’єру і самотність. Моя впевненість, яку я так старанно, по цеглинці вибудовувала вдома на підлозі, здригнулася і посипалася дрібним склом під ноги. Я раптом зрозуміла, що в цьому конверті — чиєсь ціле життя. І в мені зараз — теж.

— Анно, — пролунав поруч голос Тимура. Він уже закінчив із паперами й тримав у руках якусь картку. — Нам туди. Лікар чекає.

Я подивилася на нього, на його дорогий костюм, на його владний жест, і на мить мені здалося, що я зараз закричу на весь цей хол, завалений глянцевими журналами. Він був таким спокійним, таким зібраним, таким готовим до нашого «спільного рішення», яке мало повернути наше життя в нормальне русло. А я... я раптом відчула нестерпний, смертельний холод там, де ще вчора була лише порожнеча. Кожна клітина мого тіла раптом запротестувала проти того, що мало відбутися за тими білими дверима.

«Я не можу. Я просто не зможу жити з цим далі», — закричало щось глибоко всередині, заглушаючи голос розуму. Але мої ноги, наче чужі, механічно керовані кимось іншим, зробили перший крок за ним по довгому, занадто світлому коридору, що вів у нікуди. Попереду була тиша, а за спиною — теплий писк немовляти, який я, здавалося, буду чути до кінця своїх днів.