Глава 10. Тимур

Я не спав усю ніч. Світанок зустрів мене в шкіряному кріслі біля вікна, з догораючою сигаретою в руці та порожньою склянкою віскі на столі. Усе моє життя до цього моменту було вивіреною стратегією, де кожен крок вів до зростання капіталу чи впливу, де кожен ризик був застрахований, а кожен партнер — перевірений. Але новина про дитину... вона не вкладалася в жодну таблицю Excel, вона вибивалася за межі мого ретельно вибудованого світу.

Дивно, але за ці темні, тихі години я впіймав себе на тому, що почав підсвідомо перебудовувати свій графік на роки вперед. У моїй уяві вже малювалися плани: де в пентхаусі буде дитяча, які інвестиційні фонди відкрити для майбутнього навчання, як структурувати робочі години, щоб бути справжнім батьком, а не просто анонімним спонсором за кордоном. Я вже налаштувався на цю нову роль. Я вже прийняв цей виклик, як приймав найскладніші виклики в бізнесі — з холодним азартом і готовністю йти до кінця.

Коли вранці двері кабінету безшумно відчинилися і Анна увійшла з моєю кавою, я завмер усередині. Повітря в кімнаті миттєво наелектризувалося, стало густим, наче перед грозою. Я бачив її болісну блідість, бачив ці темні тіні під очима, які вона так відчайдушно намагалася приховати за професійним гримом. Вона виглядала крихкою, як тонке скло, що тримається на одній чесності.

Я спробував їй усміхнутися — напевно, це виглядало незграбно й навіть лякаюче, бо моє обличчя за ніч перетворилося на застиглу маску від утоми та внутрішньої напруги.

— Я хочу поговорити, — сказала вона тихо, але з тією залізною твердістю в голосі, яка завжди мене в ній захоплювала.

— Я слухаю вас, — відповів я якомога ніжніше, подавшись уперед і сплітаючи пальці в замок на столі. Усередині все напружилося, мов перед вирішальним ударом на біржі, коли на кону стоїть усе. Я чекав почути про візити до лікарів, про терміни, про її страхи щодо декрету... я готував запевнення, що вона нічого не втратить.

— Я вирішила перервати вагітність, — вимовила вона, дивлячись мені прямо в очі, не дозволяючи собі відвести погляд.

Ці слова вдарили в груди, вибиваючи все повітря з легень. Я відчув, як десь глибоко в сонячному сплетінні щось обірвалося з глухим тріском, але за роками тренувань і сотнями жорстких переговорів я миттєво приховав це розчарування за маскою професійного розуміння. Я — дорослий чоловік, прагматик до мозку кісток. Я розумію її логіку. Хай як я допомагатиму, хай скільки грошей виділятиму на найкращих нянь, приватні садки та елітні школи, основний тягар дитина покладе на її тендітні плечі, на її молодість, на її свободу.

Я не маю права бути егоїстом. Не маю права вимагати від неї народжувати дитину, яку я, за своїм стилем життя, бачитиму лише по вихідних, у коротких перервах між відрядженнями чи у вільний від нічних нарад час. Аня мені подобається. Навіть більше, ніж я маю право визнати перед самим собою. І саме тому я не можу затягнути її в цей сурогатний союз, побудований на «зальоті», почутті провини та холодному обов’язку. Вона мріяла про кар'єру, про підкорення літературних вершин, про власний голос у цьому світі, а не про пелюшки та життя в золотій тіні багатого покровителя, який «просто допомагає».

— Я згоден з вашим рішенням, Анно, — сказав я, хоча в горлі стояв гіркий, задушливий клубок. — Я все оплачу. Знайду найкращу приватну клініку, де про вас подбають...

— Я сама, — перебила вона, і в її голосі почулася та сама незалежність, яка зараз здавалася мені гострим лезом. — Я вже все знайшла і записалася.

— Ні, Анно, — я наполіг, і мій голос мимоволі став сталевим, набуваючи тих тонів, які не терплять заперечень навіть від моїх заступників. — Це наша спільна історія, від початку і до кінця. Я оплачу рахунок, і я піду з вами на процедуру. Для моральної підтримки. Я не залишу вас одну в такий момент, навіть не сподівайтеся на це.

Вона завагалася, її погляд на мить став беззахисним, але потім вона ледь помітно кивнула, погоджуючись на цю останню спільну дію.

— Я записалася на сьогодні. На другу годину дня.

— Добре. Я зайду за вами рівно о пів на другу.

Коли вона вийшла з кабінету, я не повернувся до відкритих на моніторі звітів. Я просто заплющив очі й важко відкинувся на спинку крісла, відчуваючи кожним нервом, як кімната заповнюється важкою, липкою порожнечею. Вона витісняла кисень, вона тиснула на скроні.

Я відчував розчарування, яке неможливо було висловити словами чи вилити в гніві. І це було розчарування не в Анні — вона вчинила логічно, сміливо і, мабуть, правильно для свого віку. Це було розчарування від усієї цієї безглуздої, абсурдної ситуації. Ми могли б мати щось спільне. Щось живе, що росло б і поєднувало нас краще за будь-які контракти. Але замість цього ми йдемо в клініку, щоб хірургічно стерти останню згадку про ту ніч, яка змінила нас назавжди, залишивши після себе лише присмак попелу.

Я поглянув на годинник на столі. Стрілка невблаганно рухалася вперед. До другої години залишалося лише кілька годин. Найважчих, найдовших годин у моєму житті, коли я вперше не знаю, як перемогти в ситуації, де я вже програв.