Глава 9. Аня

Я виходжу з кабінету, і кожен крок по дорогому офісному ковроліну здається мені прогулянкою по розпеченому вугіллю. Спиною відчуваю його погляд, навіть через зачинені двері — важкий, аналізуючий, непроникний. У вухах досі відлунює його голос — спокійний, виважений, такий... правильний. Від цієї правильності хочеться здерти зі стін ці бездоганні шпалери.

Мозок, цей холодний зрадник, шепоче: «Він повівся бездоганно». Тимур не кричав, не звинувачував у необачності, не натякав на брудні гроші в конверті за мовчання. Він розклав усе по поличках, як черговий бізнес-кейс, де на терезах лежать активи та ризики. Шляхетно? Так. Благородно? Безперечно. Він запропонував мені вибір, якого я боялася, і фінансову безпеку, про яку багато хто лише мріє. Будь-яка інша на моєму місці вже б підраховувала суму аліментів, приміряла б діаманти й планувала, як майстерно маніпулювати багатієм через дитину, прив’язуючи його до себе на все життя.

Але мені хочеться кричати так, щоб здригнулося все це скляне чудовисько бізнес-центру.

Я ледь доїжджаю до Подолу. Вечірній Київ за вікном таксі розмивається в яскраві плями. Забігаю у квартиру — у цю «золоту клітку» з високими стелями й ароматом жасмину, яку він так дбайливо мені підставив, — і, не роздягаючись, сповзаю по дверях на підлогу. Холодне дерево трохи протвережує, але сльози приходять миттєво. Гіркі, гарячі, вони обпікають щоки, залишаючи солоні доріжки на обличчі.

Мені противно. До нудоти противно від самої себе. Від того, що я стала черговою «проблемою», яку Тимуру Аркадійовичу треба «врегулювати». Противно, що моє власне тіло зрадило мене, зачепившись за ту єдину ніч слабкості, за ту мить, коли я просто хотіла відчути себе живою в його руках.

— Куди тобі дитина, Аню? — шепочу я в порожнечу вітальні, дивлячись на рибок, що безтурботно плавають в акваріумі, не знаючи ні болю, ні вибору. — Тобі лише двадцять чотири. Ти нещодавно закінчила Універ. Ти тільки почала дихати після Дениса. Тільки-но навчилася тримати голову високо й будувати власну кар'єру, не спираючись ні на кого.

Я мріяла про кохання. Про те справжнє, від якого перехоплює подих, а не за холодним розрахунком чи «через заліт». Мріяла, що колись чоловік, якого я кохаю всім серцем, зрадіє звістці про смужки на тесті, підхопить мене на руки й закружляє, а не запропонує оплатити найкращу клініку для «вирішення питання».

Я заплющую очі й уявляю своє майбутнє, якщо залишу все як є: я — вічна «коханка з причепом»? Мати-одиначка, яка вдячно приймає фінансові подачки від великого боса, поки він офіційно одружується з жінкою свого кола? Буду жити в квартирі його сестри, їздити на машині, яку він купить «для безпеки малюка», і щоразу здригатися від його крижаного офіційного тону, за яким ховатиметься лише почуття обов'язку?

Ні. Це не моє життя. Я не хочу бути вічним пунктом у його списку витрат. Не хочу бути «спільною проблемою», яку він терпітиме заради чистої совісті.

Я підходжу до вікна, притискаючись лобом до холодного скла. Вечірній Київ мерехтить тисячами вогнів — місто, де кожен бореться за своє місце під сонцем самотужки. Тимур правий: дитина не привід для стосунків. А без стосунків, без справжнього «ми», ця дитина — лише якір, який мертвою хваткою потягне мене на дно повної залежності від нього. Я стану пташкою в його руках, якій він сам підрізатиме крила, навіть не усвідомлюючи цього.

Я витираю сльози тильним боком долоні, і мій погляд у відображенні скла стає жорстким, майже незнайомим. Якщо він хоче бути прагматичним і раціональним, я теж навчуся бути такою. Я не дам йому жодного шансу подумати, що я слабка чи намагаюся зачепитися за його статки. Його благородство не стане моїм ланцюгом.

Тремтячими руками я дістаю телефон. Екран сліпить очі. Відкриваю сайт тієї самої приватної клініки, де була вранці. Пальці ходять ходором, серце калатає десь у горлі, але я вперто натискаю на кнопку онлайн-запису. Горло стискає спазм, але я змушую себе дихати.

Це буде просто епізод. Коротка глава, яку я вирву і спалю. Помилка, яку я власноруч виправлю, поки вона не змінила мій всесвіт назавжди. Я зроблю аборт, повернуся до роботи після вихідних, і ми більше ніколи, ні за яких обставин не згадаємо про цей випадок. Я залишуся його ідеальною асистенткою. Бездоганною функцією. Тінню, у якої немає серця, що здатне так нестерпно боліти.

— Так буде краще для всіх. І для нього, і для мене... і для тієї ненародженої дитинки, — кажуть мої губи, поки всередині все завмирає від власної холоднокровності.

Завтра все закінчиться. Завтра я знову стану вільною від зобов'язань і чужих очікувань. Навіть якщо ця свобода зараз пахне гірким попелом моїх розбитих дівочих мрій.