Глава 8. Тимур

Я стою біля панорамного вікна свого кабінету, стиснувши руки за спиною так міцно, що суглоби біліють. Дивлюся вниз, як Анна перетинає дорогу. Її постать здається тендітною на тлі залізобетонного Києва. Хода невпевнена, рвучка; вона притискає до грудей білий конверт, наче єдиний щит, здатний захистити її від цілого світу. Те дивне відчуття в грудях, яке я ще вранці списав на роздратування через її незібраність, тепер трансформується в холодну, раціональну тривогу. Це передчуття катастрофи, яку неможливо прорахувати в бізнес-плані.

Коли вона нарешті з'являється в приймальні, я відчуваю її присутність навіть крізь зачинені двері. Не чекаю, поки вона оговтається чи сяде за стіл.

— Анно, негайно до мене, — кидаю я в селектор. Мій голос звучить занадто різко навіть для мене самого.

Вона заходить за хвилину. Обличчя — як чистий аркуш паперу, на якому життя ось-ось напише вирок. Анна не піднімає очей, фокусуючи погляд десь на рівні моєї краватки, і я бачу, як пульсує жилка на її тонкій шиї.

— Я бачив, як ви виходили з медцентру, — починаю я. Намагаюся тримати голос рівним, по-діловому сухим, наче ми обговорюємо квартальний звіт. — З'ясували, чому вам погано останні дні? Це вірус? Потрібен лікарняний чи, можливо, якась специфічна допомога?

Вона мовчить, і ця тиша в кабінеті стає майже відчутною на дотик. Її пальці, що стискають конверт, побіліли від напруги. Вона мнеться, ледь помітно переступаючи з ноги на ногу, і це видовище — зазвичай впевненої та професійної Анни — розбиває мою маску «Термінатора» на гострі друзки. Мені хочеться підійти й струснути її, щоб вона нарешті заговорила, і водночас — ніколи не чути того, що вона принесла в тому конверті.

— Анно, я чекаю на відповідь, — додаю я м’якше, але наполегливо, роблячи крок від вікна до столу.

Вона робить глибокий, судомний вдих, наче перед стрибком у крижану воду, підходить до мого столу і, затамувавши подих, простягає мені конверт.

— Ви маєте право знати, Тимуре Аркадійовичу.

Я беру папір. Кінчики пальців торкаються її холодних рук, і цей короткий контакт пронизує мене струмом. Розгортаю аркуш. Рядки медичного висновку врізаються в пам'ять миттєво, випалюючи там тавро. Вагітність. П’ять тижнів. За моєю спиною ніби розверзається чорна прірва, але зовнішньо я лише міцніше стискаю край столу.

— Я вагітна, — вимовляє вона, і її голос дрижить так сильно, що слова ледь розрізняються. — Але я одразу хочу сказати: це нічого не означає для вас. Вам нічого не треба робити. Я не збираюся вас шантажувати чи щось вимагати. Це моя... моя помилка теж.

Я відчуваю, як усередині все здригається від її слів. Помилка? Я завжди був еталоном обережності. Я контролював кожен аспект свого існування: від мікрорухів акцій на біржі до засобів контрацепції в шухляді нічного столика. Це не мало статися. Це статистична неможливість. У моїй голові панує справжня паніка — дика, некерована, — але я звичним зусиллям волі заганяю її в найтемніший куток підсвідомості.

Повільно, демонструючи фальшивий спокій, відкидаюся на спинку шкіряного крісла. Беру склянку води зі столу і роблю довгий, повільний ковток. Холод води допомагає зібрати докупи розрізнені думки.

— Як це «не треба»? — нарешті вимовляю я, дивлячись їй прямо в очі, змушуючи її підняти погляд. — Тепер це наша спільна проблема, Анно. І, будь ласка, припиніть нервувати. Вам зараз не можна. Сядьте.

Я вказую на крісло навпроти. Вона сідає на самий краєчок, напружена, як стиснута пружина, готова вилетіти з кабінету будь-якої миті.

— Давайте поговоримо спокійно, — продовжую я, хоча відчуваю, як у скронях важко пульсує кров. — Я не знімаю з себе відповідальності. Більше того, я її повністю приймаю. Ви — не одна в цій ситуації.

Роблю паузу, намагаючись підібрати слова, які не звучали б як вирок, але й не давали б фальшивих надій.

— Питання номер один: ви хочете цю дитину?

— Я... я не знаю, — шепоче вона, опускаючи голову так низько, що волосся закриває її обличчя. — Я ще нічого не встигла подумати. Все так швидко...

— Добре. Слухайте мене уважно. Якщо ви вирішите народити — я підтримаю вас у всьому. Я забезпечу найкращих лікарів, повний фінансовий супровід і буду утримувати дитину. У неї буде моє прізвище, вона буде членом моєї сім’ї і все, що потрібно для стабільного майбутнього. Якщо ви вирішите, що не готові, і захочете перервати вагітність — я оплачу найкращу клініку, всі обстеження та подальше лікування. Вибір за вами, і я прийму будь-яке ваше рішення без засудження.

Аня піднімає на мене очі. У них стільки відчаю і водночас якогось дикого, неочікуваного проблиску надії, що в мене перехоплює подих. У кутиках її очей блищать сльози, які вона вперто не витирає.

— Але я хочу, щоб ми зрозуміли одне одного одразу, — додаю я, намагаючись приховати власне сум’яття за маскою прагматизму. — Непланована вагітність — це не привід для одруження чи спроб побудувати сім’ю «як у людей». Я визнаю дитину, але починати стосунки через цей факт... це неправильно. Це був би союз, побудований на почутті обов’язку та тиску обставин. Це шлях у нікуди для нас обох. Ви згодні?

Вона повільно, майже механічно киває.

— Так. Звісно. Я й не сподівалася на щось інше.

— Чудово. Тоді йдіть додому. Відпочиньте. Подумайте без зайвого галасу. І коли приймете рішення, просто скажіть мені. Робота почекає, — я киваю на двері, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

Коли важкі дубові двері за нею зачиняються, я відчуваю, як мої руки починають ледь помітно, але неконтрольовано тремтіти. Заплющую очі, притискаючи долоні до обличчя, намагаючись вгамувати хаос. Батько. Я можу стати батьком. Через одну-єдину ніч, яку ми обоє заприсяглися стерти з пам'яті.

Яка іронія: людина, яка прораховує всі ризики на десятиліття вперед, прогледіла головний ризик у власному ліжку. І найстрашніше — я ловлю себе на думці, що в мені немає тієї відрази до цієї новини, яку мав би відчувати холодний ділок. Тільки дивний, глухий біль десь глибоко всередині, де, як я думав, давно нічого не болить.