Глава 7. Аня

Я притискаю долоню до рота, намагаючись стримати черговий напад нудоти, що накочується важкою хвилею. Сніданок, якого не було, зрадницьки нагадує про себе порожніми спазмами. Терпіти більше немає сил. Вже майже тиждень, як офіс перетворився на камеру тортур: запах свіжозмеленої кави, який я раніше обожнювала, тепер здається нестерпним, а дорогі парфуми колег б'ють у ніс, наче хімічна зброя.

Скориставшись тим, що Тимур поїхав на зустріч, я хапаю сумочку і майже вибігаю з будівлі. Медцентр «Меділенд» розташований прямо навпроти нашого скляного хмарочоса. Лише перейти дорогу. 

У холі медичного центру пахне стерильністю та спокоєм. Мене кидає то в жар, то в холод. Коли медсестра бере кров з вени, я заплющую очі, молячись, щоб це був просто вірус. Або звичайна втома. Будь-що, крім того, про що я боюсь навіть думати.

— Зачекайте годину, результати будуть готові, — каже вона сухо.

Ця година здається мені вічністю. Я сиджу на м'якому дивані, обмахуючись журналом. Коли мене нарешті викликають, то направляють не до терапевта, а прямо до гінеколога.

У кабінеті панує напівтемрява. Лікарка, жінка з добрими, але втомленими очима, дивиться в результати аналізів, а потім на мене.

— Анно Сергіївно, ви й самі, мабуть, здогадуєтеся, — вона кладе на стіл тонкий аркуш паперу. — Рівень ХГЛ дуже високий. Термін — приблизно п'ять-шість тижнів. Ви вагітна. Вітаю.

Слова вдаряють мене в груди з такою силою, що я на мить забуваю, як дихати. Стіни кабінету починають повільно обертатися.

— Вагітна? — перепитую я ледь чутно. — Ви впевнені?

— Помилки бути не може, — лікарка м'яко всміхається. — Організм працює на повну силу. Ваша нудота і реакція на запахи — це класичний токсикоз. Ось ваші вітаміни, і обов’язково ставайте на облік.

Я виходжу з кабінету, наче в тумані. У руках — білий конверт, який важить зараз більше, ніж весь мій багаж у камері схову на вокзалі. П’ять-шість тижнів. Це та сама ніч. Ніч, яку ми домовилися «просто забути». В іншого й бути не може, бо Денис був у відрядженні два тижні, а перед тим у мене були критичні дні. Якби ця дитина була від Дениса, то термін був би значно більшим. 

Я виходжу на ганок медцентру. Яскраве сонце на мить засліплює мене. Я роблю глибокий вдих, намагаючись втриматися на ногах, і в цей момент чую знайомий звук двигуна.

Чорний позашляховик Тимура Аркадійовича плавно гальмує біля входу до нашого офісного центру. Він виходить з машини, поправляючи піджак, і звичним, владним рухом зачиняє двері.

Я завмираю. Між нами лише кілька десятків метрів асфальту.

Тимур піднімає голову. Його погляд — гострий, уважний — миттєво знаходить мою фігуру на сходах лікарні. Він зупиняється. Його очі опускаються до моїх рук, у яких я судомно стискаю білий конверт з логотипом медцентру.

Світ навколо затихає. Я бачу, як його брови зсуваються до перенісся, а обличчя стає непроникним, як гранітна маска. Він не просто бачить мене — він читає мій відчай, наче розкриту книгу.

Я відчуваю, як коліна починають дрижати. У цьому конверті — не просто медичний висновок. Там — кінець моєї кар'єри, моєї спокійної самотності й початок чогось, чого я до смерті боюсь.

А Тимур продовжує стояти й дивитися на мене через дорогу, і я точно знаю: він уже все зрозумів. Або зрозуміє через секунду.