Глава 6. Тимур

Сьогодні Анна схожа на власну тінь. Навіть не на тінь — на порцелянову статуетку, яку забули на морозі, а потім різко внесли в тепле приміщення. Вона приносить мені ранкову каву, і я помічаю, як брязкає чашка об блюдце. Її пальці ледь помітно тремтять, а обличчя набуло якогось дивного, сірувато-зеленого відтінку.

— Ваша кава, Тимуре Аркадійовичу, — вимовляє вона тихіше, ніж зазвичай.

Я відкладаю ручку й уважно дивлюся на неї.

— Анно, ви на себе в дзеркало сьогодні дивилися? Ви ж зелена. Що з вами?

Вона робить крок назад, уникаючи мого погляду, і судомно поправляє комірець блузи.

— Все гаразд. Просто не встигла поснідати, низький тиск. Зараз вип'ю чаю і все мине. Не турбуйтеся.

— Сніданок — це важливо, — кидаю я, хоча всередині відчуваю дивний неспокій. — Якщо вам погано, ідіть додому. Я не хочу, щоб ви знепритомніли посеред наради.

— Ні-ні, я в нормі, — швидко відповідає вона і майже вибігає з кабінету.

Минає дві години. Я виходжу в приймальню, щоб передати документи на підпис, і знову застигаю. Анна сидить за своїм столом, відкинувшись на спинку крісла. Очі заплющені, а в руці — папка з паперами, якою вона інтенсивно обмахує обличчя, наче намагається розігнати невидимий туман.

— Знову «низький тиск»? — мій голос звучить суворіше, ніж я планував.

Вона здригається, випрямляється і ховає папку. На лобі виступили дрібні краплі поту.

— Тут просто... дуже душно, — виправдовується вона. — Кондиціонери, мабуть, погано працюють. Мені просто треба трохи свіжого повітря.

Я дивлюся на датчик клімат-контролю. Вісімнадцять градусів. У кабінеті майже холодно.

— Анно, ви захворіли. У вас температура.

— Ні, Тимуре Аркадійовичу, зі мною все гаразд. Будь ласка, працюймо.

Я хмикаю. Вперта. Завжди була такою. Я вирішую не тиснути, бо мені самому треба їхати на коротку зустріч у банк. Одягаю піджак, беру ключі від машини й виходжу з офісного центру.

Травневе сонце б’є в очі, розливаючись по склу хмарочосів. Я вже майже підходжу до свого авто, коли помічаю біля входу знайому фігуру. Хлопець у дешевій куртці, з нервовим поглядом, тупцює на місці, постійно заглядаючи у скляні двері.

Денис. Я бачив його кілька разів, коли він забирав Аню з роботи. Тоді він здавався мені просто нікчемним, а зараз викликає лише огиду.

Я змінюю напрямок і йду прямо на нього. Він помічає мене не одразу, а коли бачить — його обличчя витягується від страху.

— Що ти тут забув? — запитую я, зупиняючись за крок від нього. Я вищий за нього на голову, і зараз мені це подобається.

— Я... я до Ані прийшов, — бурмоче він, намагаючись додати голосу впевненості. — Нам треба поговорити. Вона на дзвінки не відповідає, речі забрала... Мені треба пояснити...

— Тобі треба зникнути, — перебиваю я його, і мій голос звучить як скрегіт сталі. — Ти викинув її на вулицю серед ночі. Ти зрадив її після трьох років. Про що ти хочеш говорити?

— Це не ваша справа, — вовком зиркає він. — Це наші особисті стосунки.

Я роблю ще один крок, впритул. Відчуваю, як у мені закипає та сама лють, яку я пригнічував увесь ранок.

— Послухай мене уважно, Денисе. Анна Соколовська — моя співробітниця. І вона під моїм особистим захистом. Якщо я ще хоч раз побачу твою фізіономію ближче ніж за кілометр від цього офісу або її дому... — я роблю паузу, даючи йому можливість усвідомити масштаб загрози. — Я тебе знищу. Не просто звільню чи оштрафую. Я зроблю так, що в цьому місті тобі навіть собачу будку в оренду не здадуть, а роботу ти знайдеш хіба що на звалищі. Ти мене зрозумів?

Денис задкує. Його очі бігають, він відкриває рот, щоб щось сказати, але бачить мій погляд і передумує.

— Зрозумів, — цідить він крізь зуби. — Псих...

Він розвертається і майже біжить до метро, постійно озираючись.

Я стою на тротуарі, важко дихаючи. Руки мимоволі стискаються в кулаки. Чому мене так зачепила його поява? Чому мені хочеться особисто стерти будь-яку згадку про цього покидька з її життя?

Я сідаю в машину, але замість того, щоб завести двигун, дивлюся на вікна двадцять п’ятого поверху. Аня там, їй погано, вона «зелена» і ледь тримається на ногах. А я... я просто бос, який обіцяв «ніяких розмов про ту ніч».

— Прокляття, — гаркаю я, вдаряючи по керму.

Якась частина мене вже знає, що цей «низький тиск» і «духота» в холодному офісі мають набагато серйознішу причину.