Глава 4. Тимур

Клацання запальнички в тиші кабінету звучить як постріл. Я стою біля панорамного вікна, за яким Київ задихається у власному ритмі, але замість цифр у звітах та графіків прибутків бачу перед очима обличчя Анни. Те, як вона зблідла, як судомно стиснула пальці, коли Катя заговорила про хостел.

Я не збирався підслуховувати. Просто хотів вийти за кавою в загальну зону, бо офісна кавомашина сьогодні видає якесь пійло, що за смаком нагадує палений картон. Але, зупинившись біля автомата, я почув знайомий голос за декоративною перегородкою.

«Речі в камері схову на вокзалі... Хостел...»

Ці слова ріжуть слух гірше за звук металу по склу. Моя асистентка, дівчина, яка ще кілька годин тому спала на моєму плечі, вдихаючи аромат мого дому, зараз збирається ночувати в хостелі серед чужих людей на сумнівних простирадлах. Денис, цей дрібний виродок, таки виконав свою погрозу і викинув її життя в коробках прямо на вулицю. Це бісить. Це викликає в мені дику, майже первісну лють, яку я змушений приховувати під маскою байдужості.

Анна входить у кабінет, і я відчуваю, як усередині все напружується, мов струна під пальцями недосвідченого скрипаля. Вона намагається тримати спину рівно, карбуючи кожен крок, але я бачу, як зрадницьки тремтять її вії.

— Зачиніть двері, Анно.

Вона слухається, і тихий звук замка за її спиною здається мені кордоном між усім світом і цією кімнатою. Я повертаюся і роблю крок до неї. Вона миттєво відступає на пів кроку, автоматично збільшуючи дистанцію. Ця невидима стіна між нами тепер здається фізичною перешкодою, яку я сам же й допоміг збудувати.

— Я чув вашу розмову з Катериною, — кажу прямо, без прелюдій, бо ненавижу підводні камені в розмовах. — Чому ви не сказав мені вранці, що вам фактично нема де жити?

Аня миттєво спалахує. Яскраві червоні плями проступають на її тонкій шиї, вона міцніше стискає планшет, наче це її єдиний порятунок.

— Це мої особисті проблеми, Тимуре Аркадійовичу. Вони ніяк не стосуються нашої роботи чи моїх обов'язків.

— Вони стосуються мого спокою і працездатності мого офісу, — я намагаюся надати голосу металевих ноток, хоча всередині все перевертається від бажання просто підійти й обійняти її. — Я не хочу, щоб мій найкращий секретар прийшов завтра з синцями під очима й помилками в документах, бо в хостелі хтось хропів або вкрав її речі. Ось.

Я висуваю шухляду столу й дістаю чекову книжку. Швидкий розчерк пера — і я простягаю їй аркуш.

— Візьміть. Це аванс за наступні три місяці. Винайміть пристойний готель або нормальну квартиру на місяць наперед, поки не знайдете щось постійне.

Вона дивиться на папірець так, ніби я простягаю їй отруйну змію. В її очах спалахує не вдячність, а образа. Гірка, гостра образа, що б'є мене наотмаш.

— Ви зараз серйозно? Ви справді пропонуєте мені гроші... після цієї ночі? — її голос зривається на високу ноту, в ньому чутно сльози, які вона відчайдушно стримує. — Ви хочете купити моє мовчання чи просто вирішили професійно оплатити «послуги»? Я не візьму жодної копійки, Тимуре Аркадійовичу. Я ще не настільки впала.

— Анно, не будьте ідіоткою і припиніть грати в горду мученицю, — я гаркаю, втрачаючи залишки терпіння. — Це просто гроші. Це допомога працівнику в скрутній ситуації. Я робив так і для інших. І зробив би це, якби тієї ночі в принципі не було, як ми домовилися з вами вважати!

— Допомога? — вона гірко всміхається, і ця посмішка ріже мене без ножа. — Дякую, але я справлюся сама. Краще спати на вокзалі, ніж відчувати себе вашою утриманкою.

Я бачу по її погляду — вона зараз розвернеться і піде, і я більше ніколи не зможу пробитися крізь цю кригу. Її гордість — це її остання лінія оборони. Треба діяти тонше.

— Добре, — я важко зітхаю, ховаю чекову книжку і роблю вигляд, що здаюся. — Якщо ви така принципова, є інший варіант. Моя сестра, Олена, здає квартиру на Подолі. Там якраз тиждень тому несподівано з'їхали квартиранти, квартира стоїть пусткою. Вона шукає когось відповідального, кому можна довірити дорогі меблі та квіти. Оплата абсолютно стандартна, ніякої благодійності чи знижок. Зараз можете заїхати, а віддасте з зарплати. Я скажу їй, що ви надійна людина, якій я довіряю.

Аня вагається. Я буквально бачу, як у її голові йде виснажлива боротьба між бажанням послати мене до біса й очистити совість та тваринним жахом перед реальністю київського хостела.

— Олена здає квартиру? Прямо зараз? — перепитує вона недовірливо, примруживши очі.

— Саме так. Поїхали тиждень тому, залишили ключі. Це в рази краще, ніж жити з незнайомцями. Те, що між нами сталося... Анно, подивіться на мене.

Я роблю крок вперед, змушуючи її підняти голову.

— Те, що сталося, — це помилка, спричинена емоційним вигоранням. Ми це вже з'ясували. Але я все ще людина. І я просто хочу допомогти колезі не опинитися на вулиці. Чисто по-людськи. Не робіть з цього грецьку трагедію.

Вона довго мовчить, вивчаючи моє обличчя, наче намагається знайти там ознаки підступу. Потім важко зітхає, і її плечі нарешті опускаються, втрачаючи ту задерев'янілу напругу. Відчай та втома беруть гору над гордістю.

— Добре. Яка адреса?

Я швидко пишу адресу на фірмовому бланку.

— Поїдьте туди після роботи. Ключі будуть у консьєржа в конверті на ваше ім'я. Олена заїде пізніше, щоб підписати формальний договір.

Коли за нею зачиняються двері, я відчуваю, як мене відпускає заціпеніння. Одразу хапаю телефон і набираю сестру. Олена відповідає після третього гудка, її голос звучить бадьоро.

— Тимуре? Щось сталося? Ти рідко дзвониш у такий час, зазвичай ти в цей момент «вбиваєш» конкурентів.

— Лєно, мені треба послуга. Терміново. Твоя квартира на Подолі все ще пустує? Та, що після ремонту?

— Ну так, я ж казала, що не хочу її нікому здавати, поки ми з чоловіком не вирішимо, чи продавати її, чи залишити для гостей. Вона просто стоїть зачинена. А що?

— Слухай уважно. Туди сьогодні ввечері приїде жити дівчина. Моя асистентка. Скажеш їй, якщо запитає, що попередні квартиранти з'їхали тиждень тому і ти терміново шукала нових через агенцію. Оплату... — я називаю суму, яка втричі менша за середню ринкову ціну в цьому районі. — Решту, до повної вартості, я буду доплачувати тобі сам на картку кожного місяця. Тільки, заради всього святого, мовчи про це. Вона не повинна знати.