Глава 3. Аня

Склянка з апельсиновим соком здається мені зараз єдиним яскравим об’єктом у цьому стерильному світі офісного центру. Я сиджу в кутку нашої улюбленої кав’ярні на першому поверсі, намагаючись не дивитися на годинник. Кожна хвилина обіду — це ковток свободи перед тим, як мені знову доведеться піднятися на двадцять п’ятий поверх і вдихати аромат парфумів Тимура Аркадійовича.

Навпроти мене сидить Катя, моя єдина подруга в цьому місті й за сумісництвом бухгалтер нашого відділу. Вона мовчки перемішує свій салат, слухаючи мою плутану сповідь.

— Тобто він реально виставив коробки під під’їзд? — Катя нарешті відкладає виделку, і в її очах спалахує щире обурення. — Після трьох років? Аню, це просто дно. Навіть для такого слизького типу, як Денис.

— У нього там уже нова «любов усього життя» і дитина на підході, — я гірко всміхаюся, розглядаючи свої пальці. — Йому не до сентиментів. Зранку заїхала таксі-кур’єром, забрала те, що вціліло. Консьєрж дивився на мене так, наче я бездомна собака.

— І де ти зараз? Речі де? — Катя нахиляється ближче, знижуючи голос.

— Речі в камері схову на вокзалі. Ноутбук і змінна білизна — у сумці, в туалеті офісу. — Я роблю великий ковток соку, намагаючись проковтнути клубок у горлі. — Поки шукаю квартиру, але ціни в Києві зараз... сама знаєш. Хоч у машині живи, якби вона в мене була.

Катя важко зітхає. Вона відводить погляд, і я бачу, як їй ніяково. Я знаю, що вона живе в однокімнатній квартирі з чоловіком, дитиною і свекрухою. Там навіть дихати важко, не те що прийняти подругу з валізами.

— Аню, сонечко, я б тебе покликала, ти ж знаєш... Але в нас малий знову зуби ріже, свекруха на дивані спить...

— Катю, припини, — перериваю її я, накриваючи її долоню своєю. — Я все розумію. Навіть не думай про це. Я вже придивилася непоганий хостел неподалік. Орендую ліжко на тиждень-два. Це всього лише тимчасові труднощі. Головне — робота. Поки я при Тимурі, у мене є гроші.

— До речі, про Тимура, — Катя мружиться. — Ти сьогодні на нього взагалі не дивишся. Навіть коли він проходив повз ресепшн. Щось сталося? Він дізнався про твої проблеми?

— Ні. І не дай Боже дізнається, — відрізаю я, відчуваючи, як по спині пробігає холодок при згадці про ранкову сцену в ліжку. — Робота — це робота. Все.

Мій телефон на столі вібрує. Короткий спалах екрана висвічує прізвище, від якого в мене миттєво холонуть кінцівки.

Демченко Т. А.

— Кличе? — співчутливо запитує Катя.

— Кличе, — зітхаю я, підводячись і поправляючи спідницю. — Обід закінчився раніше, ніж я встигла прийти до тями.

Дорогою в ліфті я перевіряю своє відображення в дзеркалі. Бліда. Надто бліда. Потрібно було додати більше рум’ян, щоб приховати сліди безсонної нічі та ранкового сорому. Я глибоко вдихаю, розправляю плечі й входжу в приймальню.

Двері кабінету Тимура прочинені. Я обережно стукаю і заходжу всередину.

Він стоїть біля вікна, спиною до мене. Без піджака, лише в темно-синій сорочці з закоченими рукавами. Потужні плечі, напружена постава. Він виглядає так, ніби вирішує долю всесвіту, а не просто переглядає звіти.

— Викликали, Тимуре Аркадійовичу? — мій голос звучить майже впевнено. Майже.

Він повільно повертається. Його погляд важкий, пронизливий, він ніби сканує мене, шукаючи тріщини в моїй броні.

— Зачиніть двері, Анно, — вимовляє він низьким голосом. — У мене до вас розмова, яка не стосується сьогоднішніх зборів.

Серце робить кульбіт і завмирає. Невже він передумав щодо нашої «домовленості»? Чи помітив, що я весь ранок ховаю очі? Я мовчки виконую наказ, чуючи, як клацання замка відлунює в моїх вухах мов вирок.