Глава 32. Анна

Він поводиться дуже дивно. Ця несподівана холодність мене лякає, а фраза про угоду сказана таким тоном, наче це ляпас. Почуваюся вкрай незручно, ніби всюди я зайва: і тут, і поруч з сестрою. Опритомнівши, вона не захотіла мене бачити. І це дуже сильно гнітить мене. Не розумію, як Даша може не бачити, що я все це роблю заради неї? Таке враження, що це мені захотілося вплутатися в цю сумнівну історію заради розваги? 

Важко зітхаю. Як же все нелегко… 

Ще й ця Антонова показна байдужість. Поводиться так, мов навмисно хоче вколоти мене своїм ігнором. Що це? Нова тактика, як звабити Аню? Спершу цілує, потім відштовхує… Так йому треба Таня, а не я. Неможливий чоловік. Ще й ніби того мало, ця його маманя! Я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля обурення. Хто вона така, щоб так зі мною поводитися? І чому Антон нічого не каже?

Цей вечір остаточно переконує мене в одному: ця гра зайшла занадто далеко. І мені це зовсім не подобається.

Але виходу нема, бо наближається день заручин.

***

Сьогоднішній вечір мав стати черговим ретельно спланованим кроком у нашій абсурдній виставі. Благодійний аукціон, помпезно організований компанією Антона, вирував у вишуканій атмосфері розкоші. Кришталеві люстри розливали м'яке золоте світло, відбиваючись у дзеркальних стінах, а приємна лаунж-музика ледь чутно линула з динаміків, створюючи ілюзію безтурботності. Офіціанти в бездоганних уніформах вправно лавірували між столиками, пропонуючи гостям вишукані канапки та дорогі напої. Я, вдягнена у вечірню сукню кольору нічної троянди, яку мені люб'язно підібрала особиста стилістка Антона, почувалася чужою серед цього блиску та багатства. Тканина сукні була приємною на дотик, але її елегантний крій здавався мені маскою, приховуючи справжню мене. Поруч зі мною Антон був втіленням успіху та впевненості. Його бездоганний смокінг сидів на ньому ідеально, а його посмішка, адресована численним гостям, сяяла штучною привітністю. Я відчувала її холодну відстороненість, призначену виключно для публіки.

Аукціон, на диво, минув без жодних непередбачених ситуацій. Ексклюзивні лоти – від картин відомих художників до рідкісних вин – розходилися за астрономічними цінами, свідчачи про щедрість та впливовість присутніх. Антон вправно підтримував розмови з важливими персонами, його гострий розум та чарівність справляли враження. Я ж намагалася відповідати його рівню, підтримувати світські бесіди про мистецтво та благодійність, усміхатися у відповідь на компліменти. Цього разу я почувалася значно впевненіше і навіть ловила кайф, ніби справді повіривши в свою ж брехню.

Після офіційної частини, коли напруга трохи спала і гості почали невимушено спілкуватися, Антон елегантно взяв у руки мікрофон, встановлений на невеликій сцені. Його голос, підсилений динаміками, пролунав у залі, миттєво привертаючи загальну увагу.

— Дорогі друзі, шановні гості, я неймовірно радий бачити всіх вас сьогодні ввечері. Ваша підтримка нашого благодійного фонду є безцінною. І сьогоднішній вечір приготував для вас ще одну особливу новину, якою я хотів би поділитися, — він повернувся до мене, його погляд, здавалося, на мить став теплішим. Чоловік ніжно взяв мою руку, стиснувши її у своїй. — Сьогодні, в оточенні цих чудових людей, я остаточно усвідомив, що не хочу більше чекати жодної миті. Анно… ти увірвалася в моє життя несподіваним вихором, зробила його яскравішим, наповнила новим сенсом. Я хочу провести з тобою кожну мить свого майбутнього. Ти вийдеш за мене?

Зала затихла, наче за командою диригента. Сотні очей були прикуті до нас, чекаючи моєї відповіді. Я відчула, як кров прилила до обличчя, обпікаючи щоки гарячою хвилею. Це був наш "запланований сюрприз", кульмінація нашої фальшивої історії кохання. Я мала відповісти заготовлене "так", зобразити щиру радість, обійняти його на очах у цієї публіки, яка повірила у нашу фікцію. І я це зробила. Промовила це коротке, але таке вагоме слово, відчуваючи себе акторкою у дешевій мелодрамі. Антон з усмішкою надів мені на безіменний палець розкішну каблучку з великим діамантом, що виблискував під світлом люстр, і зал вибухнув гучними оплесками, вітаючи нашу "радісну" подію.

Серед схвильованого натовпу я випадково помітила Гліба, який, як і обіцяв, прийшов підтримати мене. Він стояв трохи осторонь, біля барної стійки, його обличчя було похмурим і напруженим, а в очах плескався біль, змішаний з гіркотою. Він явно випив зайвого – його рухи були непевними, а погляд затуманеним. Я спробувала зловити його погляд, послати йому посмішку, але він різко відвернувся, ніби не бажав бачити цього фарсу.

Вечірка тривала, але для мене час ніби сповільнився. Ми приймали численні вітання, обмінювалися фальшивими усмішками, позували для фотографів. Я відчувала себе лялькою-маріонеткою, яку смикають за невидимі ниточки, змушуючи грати невластиву мені роль. І раптом, у той момент, коли Антон відволікся на розмову з якимось особливо важливим гостем, Гліб, хитаючись, немов п'яна тростинка, несподівано підійшов до вільного мікрофона на сцені.

У залі знову запанувала тиша, але цього разу вона була напруженою, тривожною. Всі з нерозумінням та цікавістю дивилися на нетверезого хлопця, який незрозуміло чому опинився біля мікрофона.

— Анюто! — його голос, гучний і хрипкий від випитого та емоцій, розрізав тишу, наче гострий ніж. — Не роби цієї помилки! Не виходь за нього заміж! Він тебе не вартий! Він зруйнував твоє життя і зробить це ще раз!

Мене ніби паралізувало. Час ніби зупинився, а повітря стало густим і важким. Я бачила шоковані обличчя гостей, їхні витягнуті від здивування обличчя, розгублені погляди, спрямовані на нас. Я відчула, як Антон різко обернувся до мене, його обличчя миттєво змінилося – привітна маска впала, оголивши спантеличеність і гнів.

— Глібе, що ти… — прошепотіла я, намагаючись зробити крок у його бік, зупинити цей божевільний спектакль.

Але він не дав мені шансу, його слова продовжували лунати в залі, руйнуючи всю нашу ретельно збудовану ілюзію.