Глава 31. Антон

На порозі стоїть моя мати, Олена Сергіївна. Елегантна, як завжди, з ідеальною зачіскою і в костюмі, який коштує, мабуть, як крило літака. Вона проходить повз Ксенію, навіть не удостоївши її поглядом. Це в її стилі. Вони ж тепер геть не спілкуються і я не знаю, що в принципі здатне їх знову об’єднати, коли за стільки років жодна не зробила й крок назустріч одна одній.

— Мамо? Що ти тут робиш? — питаю я, намагаючись приховати роздратування. Я розумію, що мене чекає спектакль, але він не входить в мої плани. Я просто хотів відпочити. Мама увійшла в гру раніше, ніж я планував. Все ж варто було послухати сестру і попередити її завчасно.

— Як що? Мій єдиний син збирається одружитися, а дізнаюся я про це з якихось пліток! Що це за дівчина? Хто вона така? — її погляд нарешті зупиняється на Анні, і я бачу, як її очі звужуються. Вона знає моїх працівників і тому починає здогадуватися, що це не нова прибиральниця. Та й виглядає Аня справді розкішно, хоч і не вдягається в брендові речі.

Я підходжу до дівчини, кладу руку їй на плече.

— Мамо, познайомся. Це Анна, моя наречена.

Обличчя матері кривиться, наче вона з’їла щось кисле.

— Вона?! — її голос сповнений зневаги. — Хто ти така, дівчино? З якої ти родини?

Анна помітно напружується, і я стискаю її плече, намагаючись підтримати.

— Я… Анна Шевченко, — тихо відповідає вона.

— Шевченко? Не пригадую такого прізвища серед наших знайомих. І чим же ти займаєшся, люба? — вона ніби питає приязно, але насправді зверхність ніде не зникає. Це її стиль. Мама — найбільш вперта, гонорова і себелюбна з усіх жінок, яких я знаю.

— Я працюю в компанії Антона, дизайнеркою інтер’єрів, — Аня ніби й тримається, але в її тоні чується розгубленість. Наче дівчина виправдовується. Чорт! Це мене дуже злить! Вона не має нічого пояснювати! 

Почувши це, мати хапається за серце і з награним стогоном опускається на підлогу.

— Ой, Боже мій! Мені погано! — хрипить вона, театрально заплющивши очі. Точно, як я міг забути про улюблену мамину гру? 

— Що з вами? Телефонувати в швидку? — Аня шоковано кидається до неї.

— Ма? — обережно шепоче Ксенія, але мати ігнорує їх обох. Я закочую очі. Старий трюк. Розумію, наскільки неадекватною виглядає наша сімейка в очах Ані, бо швидку ми не викликаємо. Ми вже звикли.

— Мамо, перестань, — кажу я, але вона не реагує. Підхоплюю її на руки і несу до вітальні. 

— Вибачте, дівчата. Мені треба з нею поговорити, — бурмочу я і зникаю за дверима. Щойно опускаю цю маніпуляторку на диван, вона одразу опритомнює. Аж шкода, бо я планував вилити на неї склянку холодної води.

— Мамо, досить цього цирку, — кажу я, щойно ми залишаємося наодинці. 

— Який цирк, Антоне? Ти збираєшся одружитися з… з працівницею? Ти серйозно? Яка ганьба! А як же Таня?

— Таня знайшла іншого, я знайшов іншу, — парирую я. — А що тебе не влаштовує? Анна прекрасна, розумна і талановита.

— Талановита? Вона просто хоче вхопитися за тебе, за твої гроші! Я знаю цих дівчат, — мама все ще стогне, тримаючись за серце, але я чудово її знаю. Вона має прекрасне здоров'я і ще нас зможе пережити. Але маніпулювати нами таким чином для неї святе.

— З свого досвіду? Пам’ятаю, ви з татом теж були не з одного кола, — я всміхаюся, а вона буряковіє.

— Не смій порівнювати! 

— А що таке? Здається, ви ж самі з татом пиляли мене, що час вже створювати сім’ю? — хмикаю.

— Так ми ж говорили про Таню! Таню Криховецьку, дочку магната, а не цю твою… — вона кривиться.

— Як легко судити, якщо не знати деталі, — я зітхаю.

— Мені, щоб судити, достатньо того, що вона працює в тебе. Ти міг знайти собі гідну пару! Цих заручин не буде! Тільки через мій труп!

— Буде все, як я сказав. Ви втратили дочку, хочете ще й сина втратити? — бажання все пояснювати в мене зникає. Я не маю звітувати! — І, будь ласка, стався до Анни з повагою. Вона моя наречена.

— Твоя… фіктивна наречена, чи не так? Ти ж робиш це, щоб позлити Тетяну. Я знаю тебе, Антоне, — мама одразу все розуміє, але я вже не налаштований ділитися з нею.

— Це не твоя справа.

— Звісно, моя! Я твоя мати, я хочу тобі добра!

— Тоді прийми мій вибір і затям уже, що якщо я щось роблю, то це не просто так, — різко кажу. Мати важко зітхає. — Якщо тобі вже краще і ти не плануєш ще раз непритомніти, тоді я піду відпочивати. Я втомлений.

Мати підводиться, її обличчя все ще виражає невдоволення. Вона демонстративно виходить з вітальні, проходить повз Анну в коридорі, кидає на неї зневажливий погляд, хмикає. На рідну дочку вона й зовсім не звертає уваги і врешті виходить з дому.

Я дивлюся на наречену, яка стоїть розгублена. Відчуваю провину за поведінку матері, але й забути те, що почув від неї сьогодні зранку не можу.

— Вибач, — кажу я тихо і йду до своєї кімнати, зачиняючи за собою двері. Мені зараз ні з ким не хочеться розмовляти.