Глава 30. Антон

Їду в офіс, думаючи про почуте. Точніше намагаючись не думати про неї, цю абсолютно нелогічна жінку. Вона мене ненавидить? Я ж до неї взагалі нічого не відчуваю. Навіть зупинятися на цьому немає сенсу.

Заходжу в свій кабінет, вмикаю ноут. У мене безліч справ. Здалися мені ті візити в лікарні! Я дуже заклопотана людина, а поводжуся як малолітній сопляк. Підтримати, бачте, хотів її. Якби міг, сам би дав собі запотиличника.

— Що таке? Ти пронісся офісом,як смерч! Сталося щось? — Ксенія обережно входить в кабінет, стурбовано на мене глянувши. З виразу її обличчя розумію, що я її реально налякав.

— Нічого не сталося. Працювати треба, — відповідаю я і намагаюся не дивитися на сестру. Не хочу зараз з кимось розмовляти.

— Зрозуміло, — киває вона. — Я так і подумала…

Бачу, що не вірить, але що мені до того? Своїх клопот вистачає.

Зосередитися не можу навіть, коли сестра виходить з кабінету. Все бісить. І замість того, щоб читати договір, я різко б’ю кулаком по столі. Вона мене таки заділа. Це нема сенсу заперечувати. Пройшлася кінчиками по душі своїм зізнанням тому типу. Це ж вони вдвох обговорюють мене, отже. Ну, Анно, ти не хотіла по-хорошому, значить буде по-поганому. Заслужу твою ненависть, коли твоя ласка.

— Ого, несхоже на щасливого нареченого, — в кабінет плавно впливає Тетяна. Серйозно? Вампір йде на кров, а моя екс-дівчина на поганий настрій. Не офіс, а прохідний двір якийсь!

— Чого тобі? — бурчу я. Розумію, що вона — остання, кого я сьогодні хотів би бачити.

— А що ти такий грубий? Навіть не привітаєшся? — Таня проходить всередину. Одягнена, як завжди, відверто і епатажно: червона блуза з декольте і шкіряна міні-спідниця. І, звісно ж, на підборах. Без них вона взагалі не ходить, хоч і на зріст висока.

— Привіт. А тепер повторю запитання: чого тобі? — кидаю на неї мимовільний погляд і повертаюся до ноутбука, на моніторі якого марно намагаюся розглянути якісь літери.

— Чула, готуєшся до заручин? 

Так, а ця новина вже як до неї дісталася? Знає лише Ксюша, Аня і Сашко. Певно, він проговорився Златі, а вона… Ну, все ясно.

— Твій інформатор тебе не підвів, — я усміхаюся. — Прийшла привітати?

— Прийшла спитати: і довго ти цей цирк плануєш? Ти ж все ще сохнеш за мною. І не можеш змиритися з тим, що я з Ендрю… — не люблю цей її пафосний тон. 

— І тому ти весь час до мене приходиш? Хто за ким бігає, мила? — я усміхаюся. Лише заради того, як блиснули очі Тані, варто було все це провернути. Її мов блискавкою вдарило. Аж позеленіла вся.

— Важливо інше: я вийду за Ендрю і буду щасливою. А ти? Коли врешті зупинишся ти? Коли остаточно зганьбишся? Чи все ж раніше? — вона різко йде геть, а я зітхаю. Коли я зупинюся? Судячи з реакції Тані, я на вірному шляху. Ще трохи, зовсім мало залишилося до того, щоб вона сама повисла в мене на шиї, розпрощавшись зі своїм американцем.

Настрій трохи покращується і врешті я навіть зосереджуюся на роботі. Тож коли повертаюся ввечері додому я навіть забуваю про те, що там на нас вже очікує Анна.

Проте, коли бачу її, мені стає геть неприємно. Я більше не нервую і не злюся. Просто мені хочеться, аби ця гра швидше завершилася і ми розійшлися, як в морі кораблі. Я поєднався з Тетяною, як тією, хто дійсно мені підходить, а вона… хай йде до свого “друга”. Мені то що? 

— Ну, як ти? Як минула операція? — питає Ксюша, одразу кидаючись до дівчини. 

— Успішно. Все чудово! Звісно, ще треба пройти реабілітацію, але лікар дав гарні прогнози, — щебече вона, я ж стараюся не реагувати. Та врешті Аня підходить до мене і торкається моєї руки. Від цього дотику стає спекотно.

— Дякую за те, що допоміг. Я б не змогла назбирати таку суму так швидко.

— Я не допоміг, ми уклали угоду, — різко кажу я і йду в свою кімнату. Чим менше ми будемо спілкуватися, тим краще.

Але піти я не встигаю. В двері лунає дзвінок. Ксюша відкриває, а за мить простір охоплює дзвінкий голос з істеричними нотками:

— Антоне, синку, ти нічого не хочеш пояснити?!