Глава 29. Анна

— Ну, як ти, Анюсь? Я вчора дуже хвилювався за тебе, — чую в слухавці голос Гліба. Я геть не хочу з ним розмовляти зараз, але відчуваю необхідність перепросити за вчорашнє.

— Нормально. Зараз під лікарнею, Даші роблять операцію, — зітхаю. — Що це вчора таке було? Нащо ти кидався на Антона?

— Мене він дратує! Як він поводиться з тобою? Ніби ти його власність! — шипить друг. Я все ще не думаю, що він щось до мене відчуває, а проте згадую вчорашні підозри Коханого. Трясу головою, ніби вибиваючи їх з думок. Яка маячня!

— Бо частково так і є. Він заплатив мені великі гроші. Без нього Даші зараз не робили б операцію! — кажу я, прямо аж серджуся. Так, я теж ненавиджу Антона. Але й треба знати правду, зараз він мені допоміг. Та й ставиться по-людськи наскільки здатен. Не рахуючи вчорашніх поцілунків, дозволу на які я йому не давала,але про це Глібу я, звісно, не скажу.

— Ти його виправдовуєш? Повірити не можу! — вигукує друг в слухавку. — Згадай, якби не він, Даші й не потрібна була б операція! Ще скажи, що він великий благодійник! Чи ти… закохалася? Знову?

Це припущення змушує мене затремтіти, ніби мене спіймали на гарячому. Тому я палко вигукую:

— Звісно ні! Я теж ненавиджу Антона, будь він проклятим! Не сумнівайся, Глібе, що нічого такого немає. Але й ти теж неправий, і Даша не права! Ви лише вимагаєте щось від мене, а хоч хтось би побачив, що і заради чого я роблю! Ви засуджуєте мене, бо я пішла на угоду з ворогом, але ви не думаєте, що це дає шанс Даші швидше одужати! Чи нас доскону сидіти і горювати? Та я і з чортом домовилася б, аби лише вирватися з цієї чорної смуги! Вона зможе ходити, стане працювати, здійснить свої мрії і врешті зрозуміє мене, — палко вигукую я і ніби розвертаюся. На мить закликаю, бо бачу Антона, який йде геть. Та що йому тут робити? Це вже марення якесь в мене. Дурна Аня. Повсюди його бачу. Та що це таке? Прокляття! Я що, справді закохуюся? Ще лише цього бракувало! Я для нього тільки пішка в грі! Він використовує мене, щоб повернути фіфу Таню. Он які дівчата йому подобаються! Куди мені до них? Про що взагалі мова? Знай своє місце, Аню! Знай місце і пам’ятай, що він зробив твоїй сестрі! Він — ворог. А ти не геть ідіотка, щоб кохати ворога.

— Ти маєш рацію. Пробач, — зітхає Гліб. — Просто хвилююся за тебе. Ти ж знаєш, ти для мене особлива.

— Знаю. Я теж люблю тебе, друже. Добре, що ти є, але не дуркуй так більше, — наставляю його. Добре, коли є друзі. А ще кажуть, що дружби між чоловіком і жінкою не буває! Що ж це тоді, як не вона?

— До речі, в нас мають бути заручини. Навряд мені дозволять привести своїх гостей, але Даша і мама не захочуть прийти в будь-якому випадку, а мені страшно серед всіх цих чужих людей. Може ти прийдеш? — питаю я. Якби Гліб був поруч,я почувалася б спокійніше. Там же напевне будуть і камери, і батьки Антона і Ксюші… До речі, точно! Що вони скажуть про таку обраницю сина? Він же розповість їм правду про мою роль в цьому спектаклю? Впевнена, що так. Інакше навряд вони зрадіють такій невістці. Я ж дочка їх колишнього водія. Гусак коню не товариш, в казки про Попелюшки я не вірю.

— Звісно, прийду! — активно відповідає хлопець. 

— Дякую. Ну, зіздвонимося, Дашу вже мають оперувати, я піду підтримаю маму, — зітхаю і вимикаю слухавку. Знову повертаюся туди, де бачила Антона. Точно глюк!

Зате тепер помічаю букет, що лежить на землі. Здивовано розглядаюся, проте нікого, хто міг його ненароком загубити, не бачу. Прямо диво якесь! Як можна викинути таку красу? Ще й отак серед доріжки. Підходжу ближче, вражено сплескую, адже квіти геть свіжі. Не в’янути ж їм на землі! Це просто свинство! Обережно піднімаю їх і рішуче йду до лікарні. Попрошу передати Дашці. Вона обожнює тюльпани, хай піднімуть їй настрій після операції.