Глава 28. Антон

— Ксюшо, в мене до тебе прохання, — коли Аня зникає в дверях, кажу я. Сестра набирає ложку мюслі і здивовано дивиться на мене.

— Що на цей раз тобі потрібно? — вона завжди вдає, що мої прохання їй поперек горла, але я знаю, що вона зробить задля мене все. Між нами дійсно міцний зв’язок. Можливо, це завдяки тому, що батьки вчасно змогли сепаруватися. А в її випадку — взагалі відсторонитися. Тож відчуття таке, що ми лише вдвох в цьому світі. Єдина близька моя людина.

— Організувати для мене і Ані заручини. Це має бути свято року. Вищий клас. Все, як я терпіти не можу. 

— Кхм, — Ксенія мало не вдавилася. 

— Поплескати? — турботливо питаю я,маючи на увазі, чи вдарити її по спині, як роблять завжди, коли хтось давиться.

— По голові собі поплескай! — бурчить сестра, відкашлявшись. — Ти що, реально? Ти хочеш влаштувати фіктивним стосункам реальні заручини? Чекай, а Аня в курсі?

— Так, вона спершу теж була здивована і категорично налаштована…

— Я не здивована.

— Але врешті я знайшов до неї підхід. Як і до тебе. Мені геть не складно переконувати людей, — жартома заявив самовпевнено і сам собі всміхнувся, згадавши вчорашні поцілунки в автомобілі. Сам не знаю, що на мене найшло тоді, але опиратися чарам, красі Анни часом так важко. Є в ній щось таке, що мені хочеться цілувати її весь час. Те, як вона відповідає мені, як горнеться до мене. Те, як гостра вона на язик, коли свариться, і як легко її вгамувати поцілунками. Ладен закластися, що жодна інша жінка не заводить мене так, як вона. Ні Таня, ні будь-яка інша. Я вже майже марю нею.

— Ти звітуєш собі, що готовий викинути купу грошей заради своїх розваг?

— Влаштуємо благодійний аукціон, на якому оголосимо про наші заручини. Хоча б гроші не на вітер. Допоможемо дитячому сиротинцю, яким ти цікавилася, пам’ятаєш? — це була хороша ідея. Я й сам здивувався, як гарно все придумав.

— Окей, тут годиться. Але, Антоне, там буде преса! Ти кидаєш дівчинку в полум’я! Заради своїх амбіцій! Ти впевнений, що вона готова до того, що на неї поллється? За її життям стануть стежити, папараці заглядатимуть їй в рота, писатимуть свої нікчемні статті, а ще це означає, що в гру вступлять наші батьки. Вона готова до знайомства з ними? Навряд вони зрозуміють твій задум, — хмикає сестра. І я розумію, що вона має рацію. Поки що батьки не цікавилися, хто зігріває моє ліжко, але офіційні заручини — це серйозно. А проте колесо запущено.

— Про нас вже і так пишуть статті. Нічого не станеться з Анею, я впевнений, що вона буде в захваті, всі дівчата мріють про таку вечірку на свою честь. І пофіг, що це лише гра. А батьки… Я з ними розберуся. Це не твоя справа. Тобі потрібно організувати все, бо я в цьому геть не шарю. Зробиш?

— Дивись, не пошкодуй, — вона дивиться з осудом, але я знаю, що все буде добре. По-іншому й бути не може.

— Ти їдеш в офіс? — питає Ксюша, встаючи з-за столу.

Перед очима неочікувано постає образ Ані. Вона, схвильована, невиспана, змучена. Мені хочеться її побачити,підтримати, зробити щось, щоб розвеселити. Це ірраціональне не притаманне мені бажання. Я його не розумію. А проте кажу сестрі:

— Ні, під’їду пізніше. Маю справи.

Виходжу з будинку, сідаю в авто і їду за адресою тієї лікарні, де роблять сьогодні операцію сестрі Ані. Дорогою помічаю квітковий магазин. Яскрава вітрина манить мене. Час не помічаю, як купую великий букет тюльпанів химерного фіолетового кольору. Кажуть, цим сезоном вони модні. Ще б пак, за такою то ціною. 

Уявляю, як побачу свою фіктивну наречену з матір’ю десь в холі лікарні, однак на мене чекає сюрприз. Аня самотньо сидить на лавці під будівлею, я здалеку впізнаю її. Її плечі здригаються, здається вона плаче. Обережно підходжу позаду. Навіть не уявляю, що відбувається, але, схоже, підтримка їй таки потрібна. А вона бере слухавку і прикладає до вуха. Спершу я не чую її, а тоді до мене долинає:

— Я теж ненавиджу Антона, будь він проклятим! Не сумнівайся, Глібе…

І я застигаю. То ось що думає про мене та, що мліє в моїх обіймах? Квіти з легким шелестінням падають на землю, а я повертаюся і йду геть. А ще роблю собі помітку в пам’яті, що моя ціль — Тетяна, а Анна — лише пішка в цій грі. В нас нема і бути не може нічого спільного. Тож варто наказати заткнутися серцю, що так зрадницько калатає в грудях щоразу, як білявка опиняється поруч. До чорта все!