Глава 27. Анна

Настає день операції Даші. Ніч перед тим я не сплю. Просто не можу заспокоїтися, в голові рояться думки. І наша сварка, і все пережите. Почуваюся зрадницею, в іншу мить — в правдовую себе і називаю рятівницею. А потім — знову сварюся на себе. Аж надто за те, що ніяк не можу цілком випекти з себе недоречні почуття. Мені так хочеться не думати про Антона Коханого. Після всього, що він зробив, це було б правильно і логічно. Я навіть думала, що моя ненависть зруйнувала все світле і тепле по відношенню до нього. Але ні, я все ще тану, як шоколад на сонці, варто йому лише торкнутися мене або глянути якось особливо ніжно. А він майстер на ці погляди.

Ще вдома попереджаю Ксенію і Антона, що не прийду на роботу.

— Поїду в лікарню. Я маю бути там з нею, з сестрою і мамою, — кажу їм.

— Це правильно. Зосередитися на чомусь іншому ти всеодно не зможеш, так що краще їдь, будеш там, — відповідає Ксюша і підбадьорливо мені посміхається. — Якщо буде потрібна допомога, одразу телефонуй.

— Дякую, — я усміхаюся. Приємно, що є люди, які так підтримують. Мені це зараз дуже потрібно.

— А що ти не їси? — глянувши, що я оминула шедеври Віктора увагою і випила лише сік, питає Антон.

— Шматок в горло не лізе. Краще побіжу вже, — кажу я. Збираюся й справді встати, але він різко зупиняє мене, накривши мою руку своєю.

— Поки не поїси, нікуди не підеш. Тобі потрібні сили. З’їж хоч того марципана чи канапку бодай. Чи мені тебе з ложки нагодувати, як дитину?

— З ложки, певно, не треба, — кажу я і все ж запихаю до рота канапку з лососем під пильним поглядом Коханого. Мало не дивлюся, запиваю все соком.

— Ще он картопельку спробуй. Смачна сьогодні дуже, — каже він і накладає мені в тарілку всього по трохи.

— Та куди стільки? Я не можу зараз їсти, — розгублено дивлюся на нього. Його підтримка надихає і підтримує, це настільки несподівано, приємно, хвилююче. Я майже розквітаю надією, що йому не байдуже на мене. Така дуже тремтлива ніжна мрія.

— Але мусиш. Мені потрібна наречена при повному параді, без синяків під очима і щоб від подиху вітру не хиталася. Так що їж, — ах он воно що. А я надумала. Ідіотка. Їжа одразу втрачає смак. Я проковтую її без особливого ентузіазму і піднімаюся з-за столу.

— Не переживай, твоя фіктивна наречена буде в формі, — холодно кажу йому і виходжу з вітальні. Беру сумку і їду в лікарню. Приїжджаю навіть швидше, ніж мама і Даша, тож зустрічаю їх у парку навпроти. 

— Нащо ти прийшла? Я заборонила тобі приходити. Ти ж не звільнилася? — бурчить сестра. Від того мені дуже прикро і образливо. Вона ні краплі не хоче бачити, що я все це затіяла заради неї.

— Не звільнилася, бо нам треба гроші! Тобі ще проходити реабілітацію, а потім на ноги вставати… в прямому і переносному сенсі цього слова. 

— Мені не гроші треба. Мені треба, щоб ти відмовилася від затії і віддалилася на максимум від Коханого. А якщо ти не хочеш, тоді ти обрала його, а не мене. Отже, нема тобі що тут робити. А гроші за операцію я тобі поверну, не переживай. Щойно зможу щось заробляти, складатиму і віддам до копійки, — її голос звучить суворо. В мене серце кров'ю обливається.

— Даш, ну що ти таке кажеш? — я важко зітхаю.

— Я серйозно. Не йди зі мною, Аню, — вона відгортає мене рукою і йде вперед, спираючись на маму і милицю. Мама морщиться, хитає головою до мене.

Вони йдуть, заходять в двері лікарні і зникають в холі. А я стою в парку через дорогу і сльози застилають мені очі. Так боляче, ніби це мене порізали, при чому без наркозу.