Глава 26. Анна

— Які ще заручини? Ти що, з дуба впав? Ми так не домовлялися! — вигукую я, щойно приходжу до тями від почутого.

— Це частина угоди, — спокійно каже він. 

— Серйозно? То може ми ще й одружимося в рамках угоди? Дитину народимо? А краще дві для переконливості! Тоді Таня точно зрозуміє, що між нами все серйозно! — пошепки кричу я. Сичу одним словом.

— Вдома обговоримо. Занадто багато уваги привертаємо,— сухо каже цей… самозакоханий мерзотник! 

— Не буду я нічого обговорювати! — впевнено заявляю. Ще лише цього бракувало! Реально занадто розмитою виявилася та угода! До біса це все! — Одразу кажу: ні! Так і запам’ятай собі!

Антон ігнорує мої слова. Вони щось далі розмовляють. Нам приносять замовлення. А я мимоволі згадую, що сталося сьогодні в піцерії. Злість на хлопців буквально затоплює мене. Самовпевненість і зверхність Антона, дивна поведінка Гліба. Якщо від Коханого ще можна чекати таких вибриків, то якого біса сказився завжди спокійний друг? Мало не видав мою таємницю і сам мало не встряг в проблеми. Річ навіть не в тому, що Антон міг його розмастити по стіні. Він і може йому і не такі проблеми створити. Нащо лізти на рожен? 

— Ти поїв? Я їду додому з тобою або без, — врешті мені вривається терпіння. Антон переводить на мене здивований погляд. Очікую на колючу відповідь, типу “я тобі заплатив, отже ти будеш сидіти, скільки я скажу”, але натомість чую:

— Добре, їдемо. Сашо, посидимо якось ще. Пробач, Аня сьогодні дуже втомилася і я теж хочу відпочити. Підвезти тебе?

— Ні, їдьте. Я сам доберуся, — каже він і тепло з нами прощається. Помічаю, що до мене він дійсно дуже привітний. Може не такий козел, як Антон. Пощастило Златі.

Коханий розраховується за нас і ми йдемо до авто. Він знову міцно тримає мою руку. А я не знаю, чи мене це дратує, чи подобається. Такі ж змішані відчуття, як і тоді, коли він різко поцілував. З однієї сторони гра і все таке, а з іншої — що мені робити з дурним тілом, яке реагує на Антона, як придуркувате? Він — мій персональний афродизіак. Шкода лише, що отруйний.

— Що ти таке влаштував? — врешті не витримую і питаю я.

— А що таке? — наче не розуміє він. Ну серйозно?

— Я про сцену з Глібом. І вам з другом вечір зіпсував, і нам. Заради чого? 

— Нащо ти йому все розповіла? — різко питає він.

— А нащо ти розповів Саші? — парирую я.

— Саші можна довіряти, — відповідає.

— Глібу — теж.

— Не думаю, — хмикає. Ми сідаємо в авто. Я пристібаю ремінь безпеки і зітхаю.

— Що це означає?

— Він може викласти всю цю історію папараці! І якщо він це зробить, я його знищу, а винною будеш ти.

— Він надійний друг. Не зрадить моєї таємниці, — я наполягаю на своєму, але в душі вже шкодую, що не подумала і розповіла. А раптом Антон справді нашкодить йому? 

— Саша — надійний друг. А не цей твій Гліб.

— Тобто в тебе можуть бути друзі, а в мене — ні?

— Чому ж? В тебе теж можуть. Якась там Маша, Катя, Віка! Але не Гліб, який дивиться на тебе поглядом, повним хіті! 

— Що за маячня? — я просто обурююся. Яка ж багата фантазія!

— Ти реально не помічаєш? Тоді в мене для тебе новини. Чувак потрапив у френдзону, з якої дуже прагне вистрибнути прямісінько в твоє ліжко. Але в тому й біда всіх френдзон, — мимоволі згадую слова Даші. Вона ж теж мені завжди казала, що Гліб в мене закоханий. Невже це може бути правдою? Та ну… Я б зрозуміла.

— Ти що реально не в курсі? — дивується Антон.

— Нічого такого немає! Ти вигадуєш! Краще б за своєю Танею слідкував, — хмикаю я.

— Вигадую чи ні, але бачитися з цим типом я тобі забороняю. Тим паче тепер ти часто ходитимеш в дійсно гарні заклади в моїй компанії. А я ще не найгірший варіант, вже повір, — видає він. Я ж задихаюся від обурення.

— Яке ти маєш право мені щось забороняти? — кричу я. — Ти мені хто? Ти — ніхто! В тій піцерії мені було значно краще, ніж в твоїх лощених пафосних ресторанах! Поки ти не прийшов, мені було спокійніше!

— Звісно, було спокійніше! Він тебе не хвилює так, як я, — самовпевнено заявляє Антон і несподівано всміхається. Лякаюся, що помітно,як я ведучі на нього. А тому продовжую атаку, не помічаючи, що ми вже вдома в Коханих.

— Яка самозакоханість! Ти нічого мені не заборониш! Я буду й надалі бачитися з тим, з ким вважаю за потрібне! Почув мене? Де ти взявся на мою голову, Коханий? — кричу я. А він раптом повертається до мене і бере мою голову в свої долоні. Я тушуюся. Стиха розгублено додаю: — Це прізвище, а не прикметник.

— Я зрозумів, — каже він, а тоді палко цілує мене. Метелики в животі махають крильцями, кружляючи над полум’ям, що розгорається в мені, породжуючи темні, незвідані бажання. Я й сама здаюся собі метеликом, що чим раз ближче підлітає до вогню, не боячись обпекти свої крила.

Я мала б відштовхнути його. Зараз нема ні камер, ні Тані. Нам не треба цілуватися для гри. Але я не зуміла припинити цю безумність. Бо коли він мене цілує, я найщасливіша на світі. Найбажаніша. Я відчуваю себе такою цінною, розкриваюся з абсолютно нової для себе сторони. Вся моя чуттєвість загострюється до краю, я — ніби електричний провід, по якому проходить струм. Стогну від насолоди, не можу стриматися. І відчуваю, як це заводить його. Він стискає мене в своїх руках міцніше, цілує пристрасніше, вибиваючи з легень повітря.

А тоді так же різко відхиляється від мене, пильно дивиться в очі і, так же тримаючи мене в своїх руках, каже:

— Можеш бачитися з тим типом. Але ми влаштуємо заручини. Домовилися?

І замість того, щоб сказати, що це не компроміс, бо мені не треба дозвіл бачитися з Глібом, а заручин ніяких не буде, я покірно киваю:

— Ага.

— От і чудово. Ходімо додому.

Я не бачу насмішки в його очах. Але знаю, що він мав би потішатися. Бо щойно була моя безславна поразка.

І я йду за ним, лаючи себе останніми словами. Свою слабкість. Свою дурість. І обіцяю собі більше ніколи не дозволяти мною маніпулювати на моїх давніх недоречних почуттях.