Глава 25. Антон

— Вони терміново мають розширювати парковку! — гнівно виголошую тираду до Саші, який врешті витягнув мене на вечерю в наш улюблений ресторан. Злата поїхала в Париж (там ніби знову якесь модне свято, показ чи ще якась хрінь), а йому це лише й треба, щоб мати змогу нормально посидіти в чоловічій компанії без надзвонювань коханої половинки. І я теж радів цьому запрошенню, бо останнім часом забагато думаю на самоті. Це на мене явно погано впливає. 

— Та заспокойся ти, — всміхається друг. Він сьогодні взагалі на позитиві. Я забрав його з дому своїм авто, тож він вирішує влаштувати вільний алкогольний вечір. А от мені навпаки пити не хочеться.

— Що це таке, довелося припаркуватися аж за рогом, бо тут все зайнято! Вони такий солідний заклад, а така мала парковка. Що за хрін? — обурююся я. Люблю комфорт, щоб все було максимально зручно. А ось таке, як цього разу вийшло, мене злить.

Але ненадовго. Бо коли я кидаю погляд у вікно піцерії, повз яку проходжу, і бачу там Аню, я вже розумію, що все так сталося. Я вже навіть радію, що припаркувався далеко, інакше і не побачив би, що моя “наречена” відвідує заклади в компанії якогось мутного типа.

Не розбираючись, одразу “влітаю” в піцерію. Ага, ну щось таке середнього класу він і може їй запропонувати. На кращі місця грошей певно нема. Та все ж одна-єдина думка роїться в голові: “Краще б, Анно, щоб це був твій брат, інакше не знаю, що я з ним зроблю”.

Розумію, що ревную. Відчуваю це дуже чітко кожною клітинкою своєї душі і тіла. Знаю, що це якась бісівщина. Я не повинен ревнувати Аню. Маю відчувати це до Тетяни, але не до Ані. Проте знаходжу і пояснення: вона працює на мене, фактично вона — моя. Я заплатив їй немало. Тож на час угоди ніяких побачень!

— Антошо, ти куди? Що сталося? — Саша кидається за мною. Він, певно, не побачив або банально не впізнав мою Аню.

А я вже настигаю цю парочку. Бачу,як округлюються очі Ані. І як бліднішає цей тип.

— Привіт, кохана, — демонстративно цілую її в вуста. Просто тому, що можу і хочу. Тип нервово п’є чай чи що там в нього в склянці. А моя дівчинка нервово облизує вуста. Це виглядає так сексуально. Я сідаю на диванчик поруч з нею і заправляю пасмо їй за вушко. А тоді кажу: — Ти познайомиш мене зі своїм братом?

— Антоне, це Гліб. Гліб, це Антон. Ти так вбіг, що я подумала: “пожежа”. Де ти тут взявся? — розгублено питає вона.

— Я побачив тебе через вікно і вирішив приєднатися, — кажу я. — А ти мені не рада?

— Здивована, — зітхає вона.

— Ей, друже, обережніше. Я в курсі вашої гри, тож не треба вистав. Забери від неї руки, — видає тип. Сміливості з чаю черпнув, чи в нього там таки щось міцніше? 

— Отже, в курсі гри? — я переводжу важкий погляд на Аню. Вона ховає очі.

— Ми з Анею дуже близькі, вона не приховує від мене нічого, — заявляє той. Ви, бачте, близькі вони дуже. Скриплю зубами від роздратування.

— В якому сенсі близькі? — питаю в Ані. Думаю, якби в неї був коханий, вона б не погодилася переїхати до мене навіть в рамках гри. Та й не може вона бути в парі з цим опосумом!

— О Боже, та ми друзі! — хмикає вона. — А тобі то що до того?

— А, друзі? Френдзона, отже? — я презирливо хмурюся, дивлячись на Гліба.

— Тобі й до дружби далеко! За те, що ти зробив, для тебе вже честь, що вона з тобою вітається! — хмикає він. Стоп, а це про що вже? Розказала про бійку? Треба змусити її підписати акт про нерозголошення. Бо папараці тільки й треба, що полювати на отаких друзів.

— Хочеш мені щось сказати? — я підношуся на ноги. Гліб теж стрибає. Навіть Ендрю не дратував мене так сильно.

— Антоне, ходімо, — Саша кладе руку на моє плече.

— Що ви тут влаштували? — обурюється Аня. 

— Маєш рацію, час йти, — кажу я до Саші, але беру дівчину за руку. — Ти йдеш зі мною!

А тоді кидаю на стіл гроші.

— Це за Аню. Ти ж, напевно, не зможеш за неї заплатити і в такому закладі, друг? — хмикаю я і рушаю звідти.

— Що ти твориш? Якого біса, Коханий? — вона наче пручається, але сили нерівні. Я майже не відчуваю її спроб вирвати свою руку. А ось удар чашкою в потилицю я відчуваю добре.

Повертаюся вражений до цього знахабнілого виродка. Він реально вирішив, що може зі мною битися?

Але я не встигаю відреагувати. На Гліба кидається Аня.

— Ти що, ідіот? Якого біса? Та що з вами таке? 

— Ми нормально спілкувалися, а він прийшов і все зіпсував! Він бере тебе за руку і веде, а ти покірно йдеш, Аню! Це з тобою що!? Він твою сестру…

— Замовчи! — шикає вона. А я стримуюся. Якщо я зараз кинуся в бійку, він не витримає і двох ударів. Але й залишити це так я не можу. Але Аня кидається до мене, рукою торкається моїх грудей, зупиняє. І від цього її дотику тілом пробігає електричний розряд. Що за чорт? Вона така сексуальна в цьому сміливому амплуа!

— Ходімо! — впевнено каже вона і вже не я, а Анна тягне мене до виходу.

— Дякуй Ані. Якби не вона, я б… — кидаю наостанок тому, але дівчина перериває мені мову: 

— Так, ми це зрозуміли. Йди давай! 

Завжди ненавиджу, коли мною командують. Але зараз я ловлю від цього кайф. Уявляю нове для себе відкриття у сексі. Цікава рольова вийшла б. Вже бачу Аню в шкіряному сексуальному костюмчику з батогом в руках.

— Зайдемо в ресторан. Ми з Сашею замовили столик. Посидимо недовго і додому. Хоч поїси нормально смачної їжі, — кажу я і міцно стискаю долоньку дівчини. 

— Це обов’язково? — питає вона.

— Так, — впевнено відповідаю. А вона киває. 

— Може Саша проти?

— Ти ж не проти? — питаю в Саші радше для галочки. Він, авжеж, планував все по-іншому,але виходу в нього нема. Тож друг відповідає, що все ок і я веду Аню в ресторан. 

На вході нас вітає менеджер і проводить до столику. Займаємо місця. Ми з “нареченою” на шкіряному дивані неподалік роялю, а Саша — навпроти. Все навколо сяє лоском і ажуром. Ось в такі місця треба запрошувати таких розкішних дівчат, а не в ту забігайлівку.